Клятва. | Щирець – старовинне мiстечко Львiвщини
Цікаві статті

Жимолость їстівна

Жимолость їстівна, корисні[...]

Гумі

Гумі, або Лох[...]

Папайя

Папайя (або хлібне[...]
Наша кнопка
Сайт Щирця
Допомога сайту
Календар свят і подій
Географія відвідувань
Курс валют
Загружается информеры для сайта от kurs.com.ua

1353 Переглядів

Оповідання Романа Куриласа.

Синьйор Луїджі не вважає себе аж таким багатим. Хоч на престижній вулиці Петрарка, серед крислатих пальм, над прірвою висоєчієччієить і його чудова двоповерхова вілла. А біля неї на п’ятачку, ніби сторожові пси, стоять дорогі легкові авта. Так і здається, що вілла разом з автами ось-ось полетить у кількаметрову бурхливу безодню. А там, внизу, восени і сльотливою зимою вдень і вночі піниться, клекоче море. Солені хвилі, ніби язиком вилизують, полірують до блиску гранітну скелю. Страшно? Але синьйору Луїджі не страшно. Під монотонну музику бурхливих хвиль, він завжди відпочиває на терасі, у своєму плетеному кріслі та згадує прожиті роки.
Люди кажуть, що його вілла на скелі, як гніздо самотнього старого орла. Може і так. Але синьйор Луїджі не вважає себе ще старим. Якщо запитують скільки йому років – жартома відповідає, що багато. Бо навіщо кому знати, скільки. А ще дякує Господу Богу, що здоровий. Не голодує. Пішки не ходить. Як і в молодості ще і зараз на вузеньких вуличках міста вправно долає автом круті повороти.
Але, щоб мати таке «гніздо» і спокійно доживати свій вік, потрібні значні гроші. І синьйор Луїджі з молодих літ важко працював. У роки Другої Світової війни – примусово на шахтах у Німеччині, під землею добував «чорне золото». По війні, там же, добровільно за гроші. Згодом доля закинула у Південну Африку, де працював на уранових шахтах. Своєю працею здобув багатство, а ще й на додачу шахтарську хворобу – силікоз. Час від часу закашлюється. І на посинілому від натуги добродушному обличчю видніються краплинки в’їдженої чорної та жовтої пилюки. Тільки він не зважає на кашель і не вважає його за хворобу. Інколи скрізь скельця, сльозливими очима у дзеркалі розглядає невблаганний лік рокам. Ніби своє, ніби чуже зморшкувате, зашкарубле, ніби шкіра у слона, порізане лініями, ніби дорогами обличчя. В цей час задумується та не вірить, що це він, колишній з чорними вусиками красень і розбишака на весь Кавур в Неаполі.
Синьйор Луїджі бездітний. Вже рік, як вдівець. Але не самотній. Ще за життя, дружина Доменіка прийняла у дім для допомоги прибирання вілли – молоду симпатичну іноземку. Здавалось, ніби італійка. Чорнява з карими очима, з пухкими червоними вустами, з кучерявим густим і чорним як вугіль волоссям. Висока та струнка. Навіть під одягом, синьйора Доменіка заздрісним старечим поглядом, бачила звабливі обриси тіла домашньої робітниці…
І Ніна вже кілька років виконувала усю хатню роботу. А останнім часом доглядала ще й хвору синьйору. Але, чомусь не була прихильна до старої жінки. Може не було між ними людської доброти, тому що італійка завжди зверхньо ставилась до неї.
Напевно ще й тому, що синьйору Доменіку вже певний час у душі, мучила поведінка служниці. Задумано спостерігала її рухи, гордовитий блиск в очах, молоду вроду і в цей же час уявляла Ніну…

– Ні! Тільки не вона! Ніхто тут після мене не повинен бути, – майже видавила слабким голосом, глянувши на чоловіка, який сидів поруч неї в кріслі, проглядаючи газету.
А по хвилі напівшепотом продовжувала, відірвавши чоловіка від газети: – Чуєш коханий!
– Незадовго моє життя закінчиться… Піду на вічний спочинок. Знаю, що ти, Луїджі, не будеш довго сумувати, не будеш самотнім… Ніна чекає моєї смерті і ти одружишся з нею. Вона також вдова… Молода… і сорока немає. Але благаю не роби цього. Не одружуйся ні з італійкою, ні з Ніною. Пам’ятай, що перша дружина від Бога, а друга від… Вона тебе у могилу зажене. Щоденно буде чекати твоєї смерті, а може ще й допоможе тобі вмерти. А тим більш Ніна. Немає ласки у неї до мене, без співчуття спостерігає мою неміч. З виду тиха, але гордовита і чомусь я бачу у її погляді, ніби щось зле задумала.
– Аякже, оженюся, – обнявши за плечі кохану дружину, почав жартувати Луїджі. Ще й дітей будемо мати… Ніна молода і я не старий. Хоч мені вже минуло за вісімдесят, – сміявся Луїджі, виблискуючи платиновими зубами. Біля молодої дружини я теж стану молодим… Але вчасно спохватився, побачивши тремтячі вуста і сльози на очах дружини.
– Пробач, Доменіко, за недоречний жарт. Знаю, що не твоя вина. Не дав нам Господь більше дітей, – як міг заспокоював дружину.
А в цей же час Доменіка важко дихаючи, схиливши голову на старече плече чоловіка, дивилась на море, ніби прощалась з ним. В думках перебирала все своє прожите життя. Тут біля моря вона народилась, тут пройшло її дитинство та молодість. Крізь сльози Доменіка глянула на величавий Везувій, який був свідком її життя. Кажуть, що там є вхід у пекло. Страшно! Тільки їй не страшно. Не має аж таких гріхів, хоч і не без грішна. Народилась у бідній сім’ї. Зростала у злиднях. Тільки й море рятувало в цей час її родину та й багатьох інших людей. Ловили рибу… Так і жили…
Але її врода і темперамент – мабуть далеких предків іспанців, заворожив молодого розбишаку – неаполітанця Луїджі. Прийшло кохання у майже дитячому віці. Поцілунки скрізь і всюди. Так і звисала дівчина Доменіка на двадцятирічному парубкові. Не звертали уваги на людей. Так робили їхні батьки, так будуть робити їхні діти, внуки. А що тут такого, як сидять або стоять, здається водою їх не розіллєш?
Згодом почалась війна. В Італію, як «союзники», увійшли німецькі війська. Молодих хлопців, які з різних причин не були мобілізовані в італійську армію, німці підозрювали у підриванні військових ешелонів. І не помилились. Молоді хлопці не так аж з героїзму, а завдяки своїй емоційності: знайте, німці, і нас італійців. Серед них був і Луїджі. Щоб спокійніше було, німці ловили хлопців і відправляли на роботи в Німеччину. Зловили і Луїджі. На початках не давав про себе чути. І вже пізніше довідався, що кохання з дівчиною безслідно не зникло. Через півроку сімнадцятирічна дівчина Доменіка народила синочка Роберта. Але не вберегла. Помер. Не вважала себе винною у його смерті. В цей час під час війни вмирали діти, вмирали й дорослі з голоду , від різних захворювань. Вже після війни Луїджі допомагав Доменіці, час від часу передавав гроші. А згодом і з купою грошей, і сам повернувся. Віллу збудував. Одружився з Доменікою. І далі до нестями було палке кохання, але Господь не дав їм більше дітей. Так і прожили у злагоді та й в любові.
А тепер Доменіка залишить все це… багатство? Кому?! Сльози жалю котилися з очей старої італійки. Не витирала їх. Не звертала уваги, що зволожували висохлі сплетені з посинілими пальцями тремтячі руки. – Кому? – шепотіла пересохлими устами. – Ніколи! – майже скрикнула голосним шепотом…
А Ніна стояла поруч. Мовчала. Не звертала уваги на муки старої жінки. Її не просили – вона не допомагала. Ніна мала свої думки. Не знала, як має навести лад у своїй голові. Ще десять років тому, приїхала в Італію молоденькою дівчиною, після закінчення медичного училища. Так сталось, що і в її країні люди на заробітну плату не могли прожити. Верховоди все розграбували, все знищили. З чоловіком розійшлися. Одне одного підозрівали у зраді, хоч насправді причиною були нестатки. Ще перед поїздкою до Італії познайомилась з молодим жонатим чоловіком. Прожили разом півроку, але життя не склалось. Завагітніла. Перервала вагітність, щоб бути вільною. І в результаті мамою ніколи не стане. А може на краще… Бо хіба в чужині є умови і думки про дітей? Але хотілось бути коханою. Познайомилась в Італії з молодим чоловіком міцної спортивної статури. Кохались до нестями. Здавалось їй, що вона щаслива. Але це їй тільки здавалось. Хотіла стати багачкою. Вірила, що скоро прийде такий час. Тільки б…
Доменіка серцем відчувала злі думки Ніни. Кам’яне серце у неї… Бачить мої сльози… Навіть не поцікавиться чому я плачу. І стара жінка з усіх сил скрикнула:
– Луїджі! Луїджі!
– Я ж біля тебе, кохана!
Синьйора Доменіка суворо глянула на Ніну, а тоді з жалем на чоловіка. Ніна зрозуміла її погляд і мовчки вийшла з тераси.
– Дай мені свою руку, Луїджі!
Дружина тримаючи руку чоловіка у своїх руках, уся тремтіла. Посинілими устами ледве шепотіла: – Встань на коліна, Луїджі… біля мене! На хвилину задумалась і через силу промовила:
– Поклянись мені, Луїджі, що ніколи не одружишся… з Ніною. Будеш сам доживати свій вік. А після смерті… все наше багатство залишеш Карітасу. Нехай йде для допомоги бідним.
Чоловік тремтячим голосом заспокоював дружину. Розраджував: – Не плач кохана, спека спаде і тобі легше стане… Ще будемо разом довго жити.
Доменіка більше не просила. Сльози котились зі старечих очей, вогнем обпікали їх з’єднані руки. – Не хочеш поклястися? Знаю… – видавила з себе жінка.
Луїджі і далі стояв на колінах, цілував мокрі руки дружини, раз-у-раз шепотів: – Беліссіма… А по хвилі, відчуваючи її холодні руки, майже скрикнув: – Клянусь!.. Я виконаю твою просьбу… Виконаю… Сам буду… Тільки не залишай мене…
Синьйора Доменіка на хвилину відкрила очі: – А тепер поцілуй мене, Луїджі… не у чоло… А так, як колись… в молодості… Пам’ятаєш? Там у парку… і не тільки там. А всюди… Пам’ятаєш. Я тебе любила.. І більше нікого в мене не було.
– Знаю… і я тебе теж. Луїджі хотів сказати, що в нього також нікого не було, але вчасно замовк. Бо Доменіка продовжувала: – Знаю… Луїджі,… про усі твої гріхи… але все прощаю… Луїджі припав довгим поцілунком до синіх вже холоднуватих вуст дружини. Прощався, як колись від’їжджав у Німеччину. Тільки не відчув гарячого жіночого поцілунку, а могильну холоднечу. Синьйора Доменіка тільки тяжко кілька разів видихнула останні подихи земного життя і навіки закрила очі.
Луїджі продовжував стояти на колінах біля дружини, торкаючись обличчям ще теплого тіла і навіки прощався з ніжною красунею Доменікою…
Синьйору Доменіку похоронили. У чорній з кружевами сукні поклали іі в труну. Ще наперед кілька років тому, купив на цвинтарі землю, збудував склеп. Не хотів, щоб їх кості через деякий час витягували з могили і замуровували у стіні. Тепер тут у другому домі вона буде відпочивати вічним сном. А прийде час і він теж тут знайде свій вічний відпочинок.
… Луїджі подовжував жити. Недаром кажуть, що чоловіки – неаполітанці живуть довго і необмежені їхні тілесні бажання. Може тільки так кажуть. А може і правда. Хто знає, де правда. Кажуть, що на «бажання» чоловіків впливають багато факторів: чудовий клімат, тепле море, субтропічні фрукти, овочі. На старості літ не працюють. А,як захворіють – безкоштовно лікуються. Приймають приписані лікарем пігулки і на додачу ще одну, щоб попередні не зашкодили. Та й гени предків мабуть продовжують їм життя. Бо яка в них у венах тече кров, неаполітанці не знають: грецька, арабська, іспанська чи французька, а може ще з племен етрусків, лонгобардів, норманів. Усі вони захоплювали південь Італії. Тут вони вкорінювались, тут і жили.

І ще як не жити,як еліксиром його життя стала молода чарівна Ніна. І старий італієць відчув другу молодість. Згадав все те, що і як було колись. Та й Ніна змінилась. З колишньої непривітної стала ласкавішою, ніжнішою. Навіть сама запропонувала спати на одному ліжку, щоб було тепліше…
Але старий чоловік, не так хотів кохатись, як ласки, поцілунків, ніжності від молодої жінки. Хотів все те, що хочуть малі діти. Ніна виконувала його бажання. Бо Луїджі за все платив грішми. Ще час від часу дарував золоті «дрібнички» покійної дружини. А як інколи кохались, то Ніна заплющувала очі – не могла дивитись на дряхле старече тіло, велику лисину, запалі очі… І в цей час уявляла себе з іншим…
Луїджі приймав її ласки, насолоджувався її ніжним тілом, а згодом покохав старечим безумним коханням. Не хотів бути і хвилини без Ніни. Постійно вимагав від неї ласкавих слів, ніжностей та що разу перепитував: – Ти, мене, кохаєш Ніно?
– Кохаю!
– Дуже?
Ніна сміючись відповідала: – Трішки… трішечки,– і цілувала старого в зморшкувате чоло і зрідка у посинілі вуста.
Інколи Луїджі не вірив у щирість Ніни. Чуттям серця відчував неправду в її словах. Обнімаючи Ніну, ласкаво запитував: – А щоб ти мене дуже любила, що ти хочеш від мене? Ще один перстень з брильянтом? Золоте намисто? Скажи? Я все тобі дам…
Закопиливши губу Ніна відповідала: – Мільйон…
– Мільйон? – здивовано перепитав Луїджі. Не маю стільки грошей.
– Тоді одружися зі мною!
– Одружитися з тобою? – здивувався італієць. Але ж я старий…
– Ха – ха – ха! – сміялась Ніна. Та молодому далеко до тебе. Замучуєш мене…
– Але ж… то зрідка, – задоволений похвалою відповів Луїджі.
– Не зрідка, а завжди! А як не хочеш одружитись, то чого голову мені морочиш? Тримаєш біля себе… Я в іншому місці роботу знайду. Може й ще…
Луїджі мовчав.
– Старий! Ти, що вмирати збираєшся? – продовжувала Ніна. Тобі ще жити та й жити! До сто років будеш жити, як усі італійці… А може й більше.
Луїджі замислився. Вмирати не збирався. І найбільше боявся цього слова. Не міг собі уявити, як зможе залишити цей світ, нажите роками майно і назавжди піти у небуття. Чомусь не задумувався, що всі люди – смертні. І на землі є тільки гостями. А десь… там… є життя вічне. А ще як Ніна каже, що не відчуває його фізичної старості… То чому не одружитись з нею? Вона зможе дати йому все те, що не одержував останнім часом від своєї хворої дружини. А Ніна, ще на багато років продовжить його життя. Може й дійсно, старші чоловіки живуть енергією молодих жінок. Весь час замислювався італієць.
Через кілька днів у пориві страсті,цілуючи старого чоловіка, Ніна знову запитала:
– Коли одружишся зі мною, коханий?
– Прийде час і одружимось… Тільки кохай мене ще більше, кожний день, кожну годину…
– А не забагато буде для тебе… цього кохання? – засміялась Ніна.
– Ні! Не забагато! Продовж мені життя! Я ще довго хочу жити!
І в цей час синьйор Луїджі забув про клятву дану дружині. Він був зачарований Ніною, ніби за гіпнотизованим її голосом, підвладний її діям. Йому здавалось, що Ніна володіє якоюсь над – природною силою над ним старим чоловіком. Бо як часом не бачить її годину другу, давав собі слово, що буде з нею іншим, суворішим, а може й звільнить. А, як побачить – забував про все на світі.
Ніна більше не вимагала, щоб одружився. Чекала свого часу. Щонеділі відпрошувалась до церкви. Не раз Луїджі говорив, що піде з нею до церкви.
– А хіба ти, щось там зрозумієш? Тобі буде скучно. Хіба будеш жінок розглядати. Краще іди до своєї церкви. Ти ж був один раз у нашій церкві. Постояв і вийшов.
І згадав Луїджі, як люди у церкві гарно співали, як хрестились… Перехрестившись, він цілував кінчики своїх пальців, а вони ні. Також згадав, що йому було важко стояти. Хотів присісти, як у своїй церкві,а лавок мало. Та й у свою церкву Луїджі зрідка ходив. Все не було часу. А їздив на Баньйолі, на довгий міст, що майже на триста метрів простягається в море. Колись тут на березі моря був великий металургійний завод. Завод закрили. А колишню пристань для вантажних кораблів, перетворили у зону відпочинку. Цілий рік сюди приходять люди. Дихають морським повітрям. Милуються морем. На мармурових лавках відпочивають. Ось і зараз тут ходить Луїджі, заклавши руки за спину, ніби підтримуючи себе. Прислуховується до шуму хвиль та клекоту чайок. І час від часу піддається роздумам. Чомусь всім своїм єством відчуває не щирість молодої жінки. Навіть те не часте кохання не є природнім, а якимсь натягнуто награним. Відверталась і засинала. А він хотів розмови, ласки, ніжності. Поволі крекчучи вставав, заварював каву, йшов у піжамі на терасу. Сидячи у кріслі, смакував каву і думав. Ще піддавали його недовірі часті телефонні дзвінки, її весела розмова з кимось. Не перепитував. Мови не розумів. Але відчував у цій розмові, щось не добре для себе. Ось і сьогодні сказала, що йде з подружкою до церкви. А чи справді? І старий чоловік від думки, що його обдурює, підтюпцем зійшов з мосту і вже через півгодини їзди машиною був біля церкви.
А з церкви линула мелодійна побожна пісня, доступна і його серцю. І де ж я тут її знайду? – подумав і зайшов до церкви. Йшов між людьми. Заглядав у жіночі обличчя, звертаючи на себе зацікавлені погляди. Немає… Зачекаю біля виходу, – подумав і вийшов з церкви.
Служба Божа закінчилась. Люди виходили. Ніни не було. Заглянув у церкву. А де ж Ніна? Старий чоловік похнюпившись, стояв і думав.
– Обдурила,– напівшепотом мовила одна з жінок.
– І добре зробила! Нехай не думають, що їм все дозволено.
Луїджі, хоч мови не розумів, але відчув до себе зневагу.
Під вечір Ніна повернулась додому. Луїджі не перепитував, де була. Лише жалілась, що дуже втомлена. У церкві настоялась, ще й з подругою набережною находилась. Лягла й проспала аж до ранку.
Наступної неділі Ніна знов відпрошувалась до церкви. Луїджі тільки перепитав: – Тебе автом підвезти чи може хтось підвезе?
– Ха – ха – ха! – до сліз реготала жінка. Ніхто мене не підвезе. Не ревнуй! Подруга біля метро чекає. Знай, що я тільки тебе кохаю.
Через годину Луїджі вже був біля церкви. У церкву не заходив. Не хотів бути посміховиськом. Чекав біля виходу. Чекав і не дочекався.
– Дивись, Катя, знову старий італієць даремно виглядає. Мені жаль його…
– Не жалій Наташо, вони цього заслуговують. Скільки наших жінок обдурили. Думають, що їм все дозволено.
– І тебе, Наташо, теж обдурили, – заглядаючи в очі подрузі, сміючись запитала Катя.
– Мене? Мене – ні! Не така я дурна, щоб мене обдурювали.
Луїджі повертаючись додому телефонував Ніні, – Тебе ж не було у церкві?
– Була! Але вийшла… Пішла з подружкою до її знайомих. Буду у ввечері, – відповіла Ніна.
– Може я під’їду і разом поїдемо додому?
– Ти, що? Тут самі жінки. Жіночі розмови… Ти все одно не зрозумієш…
Синьйор Луїджі все зрозумів. Зрозумів, що обдурений. Автом їхав по трасі навмання. Не звертав уваги на дорожні знаки, правила дорожнього руху. Водії уважно обминали його дороге авто. І в цей же час думали: – Плентається старий… Не дає нормально їхати. Сидів би в хаті…
Але Луїджі «не плентався». Його руки надійно тримали кермо. Тільки їхав напівсвідомо, думаючи про Ніну. І придумав… По дорозі заїхав до свого давнього приятеля за порадою. Той вислухав, поспівчував і згодився допомогти: – Привези мені її фотографію. А мої колишні хлопці її і під землею знайдуть. Все взнають: куди ходила і ходить та й з ким… Не вперше їм…
Під вечір Ніна, знову втомленою повернулась. Ще з порога кинулась на шию Луїджі та радісно щебетала: – Ох і наговорилась ми за цілий день. Усі свої жалі мені подруги розказували. Тільки на мене всі заздрісно дивились. Обіцяла, всіх на весілля до ресторану запросити… Тільки дати не назвала… Коли наше весілля, Луїджі? Чи вже скоро?
Не слухаючи відповіді старого чоловіка, продовжувала: – Я так хочу тебе… Але сьогодні я втомлена… Завтра будемо… Добре?… і припала до його вуст.
Луїджі відповів на поцілунок, але одночасно відчув від неї запах сигарет. А ще, крізь скельця окулярів, побачив на шиї червоні плями. «Напевно, щось її вкусило?» – подумав чоловік.
Ще раз обнявши Луїджі, Ніна ласкаво запитала:
– То, коли одружимося, коханий?..
– Незабаром! Треба поїхати в комуну, домовитись про дату одруження. Одночасно готувати документи на зміну твого громадянства. – Чи може і далі хочеш бути громадянкою своєї країни?
– Ти, що Луїджі! Я хочу бути громадянкою твоєї країни.
– І, щоб мати право на моє майно? – примруживши очі, ніби жартома запитав Луїджі.
– Ти, що, коханий?! – скрикнула Ніна. – Яке майно? І навіщо воно мені? Я сім’ї не маю… Я ж кохаю тебе! Хіба ти не відчуваєш?
Синьйор Луїджі,як міг заспокоював схвильовану жінку. Сказав, що пожартував. Та й мовив: – Як дуже хочеш, то завтра поїду в комуну.
– Ура! – голосно втішилася майбутня дружина, обнявши Луїджі. – А скільки часу потрібно, щоб нас розписали?
– Напевно місяць – два…
– Так довго?! – здивовано запитала Ніна.
– Потерпи! Рік чекала. Почекай ще два місяці.
– І то правда! – дала собі на розвагу Ніна, цмокнувши старого в чоло.
І не чекаючи його у ліжку, заснула втомленим, але щасливим сном. Напевно їй снилось весілля, а може щось інше, приємне, бо усмішка не сходила з її напіввідкритих вуст.
… Десь через місяць зателефонував приятель до Луїджі. Запросив до себе приїхати.
– «Старий пес», друже, для тебе все рознюхав. Маєш велику проблему. Не дивуюсь, бо ти і в молодості без проблем не обходився. Такий ти і є!.. Але, як її вирішити – ти повинен подумати сам. У неділю мої хлопці тобі зателефонують. Довіряй Їм повністю. Вони все для тебе взнали. Тільки не забудь з ними розрахуватись. А дальше тобі вирішувати. Будь мужній та не нароби дурниць! – і старий Франко – колишній керівник приватної розшукової агенції, обняв свого шкільного друга, і друга бурхливої молодості, ніби прощався з ним назавжди…
…В неділю синьйор Луїджі нікуди не збирався їхати. Жалівся Ніні на втому. – А ти знову, йдеш до церкви, що так гарно причепурилась?
– Піду… Неділя… Усі наші жінки гарно одягаються.
– Але не всі мають на шиї золоті намиста та й перстені з брильянтами, – з усмішкою зауважив Луїджі. Ніна не звернула уваги на слова старого чоловіка. Цмокнула його з обох сторін у запалі без протезів щоки і вибігла з кімнати. Майже з порогу крикнула: – Не сумуй! Відпочивай! Адже незабаром буде наше весілля. І сили потрібно тобі берегти. До нас прийде багато гостей. Правда, милий?
– Правда, правда, – пробурмотів Луїджі їй услід і похитавши головою додав: «Прийде багато людей»…
Тільки синьйор Луїджі не відпочивав. Ходив по кімнатах – розглядав, ніби вперше бачив дорогі картини у масивних рамах. Були тут твори Караваджо, навіть дорогоцінні картини Сандро Боттічеллі (1445 – 1510) – живописця Раннього Відродження. Глянув на книги у тиснутих золотом обкладинках. Ось Вергілій з його безсмертною «Енеїдою», а далі великі гуманісти – поет і вчений – «батько» гуманістичної культури в Європі Франческо Петрарка (1304 – 1374), якого увінчали, як кращого поета лавровим вінком у Римі. Ось видатний гуманіст письменник і вчений Джованні Боккаччо (1313 – 1375) і його відомий твір «Декамерон» – книжка із ста захоплюючих оповідань. Дальше великий Аліг’ері Данте (1266 – 1321), останній і найвидатніший поет середньовіччя, «Божественна комедія». Він купляв дорогоцінні видання і прикрашував ними свою оселю. Торкнувся рукою фарфорових китайських ваз, розписаних ще за часів династій Тан і Сун. Луїджі ходив з поверху на поверх, з кімнати у кімнату. Де– не– де торкався дорогоцінних на вигнутих ніжках столів, крісел. Ходив, ніби щось шукав, а може назавжди прощався зі своїм багатством. Відчинив вікно. Порив легенького вітру приніс приємний запах морської води. Вдихнувши його на повні груди, ніби легше стало Луїджі на душі. Дивився в морську далечінь – на пароплави великі та менші, які поспішали у різних напрямках. Задумався. Глянув на берег. Свій зір зупинив на величавій церкві, а навкруги різноманітні будинки та вілли. Десь там за тими будівлями – друге місто – цвинтар. І невідомо,де більше людей – там мертвих чи тут живих. Там й дружина. Чомусь думки про дружину полізли в голову, як мурахи перед дощем. Згадав, що просила не одружуватись, тим більше з Ніною. А тепер він зрадить її, порушить дану клятву їй перед смертю. А може схаменутись?.. Але думки Луїджі перервав телефонний дзвінок молільника. Чоловічий голос просив терміново приїхати і вказав місце зустрічі…
Продовження


Поширте та додайте в закладки

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Пошук
Custom Search
Натисніть
Календар публікацій
Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Кві    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  
Стрічка новин

Великого бажайте! (Анонс)

З’їзд християнської молоді у Щирці. 28[...]

Чемпіонат України

Вільна боротьба 10 - 13 травня[...]

Вільна боротьба

Турнір «Чорне море» 5-6 травня 2017[...]

Кікбоксинг

Чемпіонат України  4 – 6 травня[...]

Історія німецьких переселенців

Щирецький ключ, або історія німецьких[...]

Чемпіонат України

Наші бійці серед призерів В Івано-Франківську[...]
Новини податкової

Інформація 24.05.2017

Легалізація заробітної плати – головна[...]

Інформація 23.05.2017-3

В Пустомитівському відділенні Галицької ОДПІ[...]

Інформація 23.05.2017-2

Кому та коли слід подавати[...]
Погода
Погода в Україні
РАДІО ОНЛАЙН
Музичний плеєр

Here is the Music Player. You need to installl flash player to show this cool thing!

Хто онлайн
9 Гостей
Рекомендуємо!