Оповідання Романа Куриласа.
Через півгодини Луїджі під’їжджав до домовленого місця. Двоє молодих чоловіків підійшли до машини, як до старого знайомого, присівши на заднє сидіння.
– Ось у цьому чотиризірковому готелі є ця особа, яку ви розшукуєте, повертаючи Луїджі фотографію Ніни. Тільки не сама… Вважайте на себе… Здоровий чолов’яга з нею. Не знаємо, чи він озброєний. А ви хоч зброю маєте?
Луїджі з корсетки витягнув «Берету».
– Чудовий пістолет!.. – похвалив один з чоловіків.
– Ще з давніших часів…, безвідмовна…моя «Берета», – відповів Луїджі.
– З портьє в готелі все домовлено, – продовжували чоловіки. Дайте йому однією купюрою сто євро. Він вкаже кімнату, де вони знаходяться. А решта ваші проблеми.
Синьйор Луїджі витягнув з гаманця гроші. – Тут одна тисяча євро… можете не рахувати… Думаю, що достатньо…
– О’кей, – відповіли чоловіки та й вийшли з машини.
А синьйор Луїджі похилився на кермо авта. Кілька хвилин обдумував свій майбутній вчинок.
– Якщо тут Ніна, то з ким? – від раптового болю защеміло серце. Взяв у руку «Берету», загнав патрон у патронник. Холодний метал рукоятки привів його до тями. Руки перестали тремтіти.
– Обдурити? Тільки не мене! – прошепотів про себе Луїджі. Поклав пістолет у борсетку й спокійно ввійшов у готель.
Без привітання Луїджі мовчки простягнув портьє сто євро – умовний знак.
– Перший поверх… П’ятнадцята кімната, – сказав портьє, беручи гроші. – Ідіть самі. Як зайшли в готель, мене не бачили. Добре?
– Не переживайте. Інформаторів не здають. Не вперше…
Луїджі впевнено рішучим кроком йшов коридором, розглядаючи номери кімнат. Перед п’ятнадцятою зупинився. Витягнув з борсетки «Берету», надів глушник і владно крикнув:
– Поліція! Відчиняйте двері! Перевірка документів!
За дверима почувся шурхіт, скрип ліжка, а через мить клацнув ключ відчиняючи двері. І через щілинку напіввідчинених дверей Луїджі побачив, як блиснуло голе, засмагле тіло чоловіка. Синьйор Луїджі ногою відчинив двері, увійшов у кімнату. Те, що побачив старий чоловік, навіть не міг повірити своїм очам. На стіл із випивкою та закускою, навіть не звернув уваги. З крісла в перемішку звисали жіночі та чоловічі інтимні речі. А під простирадлом на ліжку лежала… Ніна. І переляканими очима дивилась на свого «коханого» майбутнього чоловіка, на пістолет в його руці. А поруч з нею лежав молодий чоловік.
Луїджі, направивши на чоловіка пістолет, різко запитав: – Ти хто для неї?
– Аміко. Друг. Її майбутній чоловік.
– А я хто?.. – запитав Луїджі.
Напевно молодий чоловік зрозумів, що цей старий італієць не є поліцаєм, а патроном його Ніни. Різко простягнув руку під подушку.
– Даремно, юначе! – Гримнув постріл і з простріленої руки випав пістолет. Коханець Ніни сичав від болю, стримуючи простирадлом кров.
– А тепер розказуй…, якщо хочеш жити!.. Давно зустрічаєтесь?
– Майже два роки.
– Де зустрічались? – Луїджі завдавав запитання коханцю Ніни, як слідчий злочинцю на допиті.
– Тут в готелі, – перемагаючи біль, ледве відповідав молодий чоловік.
– Хто оплачував готель?..
– Вона… Я зараз тимчасово не працюю…
– Документи маєш?
– Не маю…
– Ти знав про мене?
– Спочатку не знав. Пізніше розповіла…
– Ти був у змові з нею?
Молодий чоловік від болю стогнав, мовчав. А по хвилі відповів: – Я не винен. Вона хотіла зі мною одружитись. Сказала, що скоро вийде заміж за старого вдівця італійця. Він багатий і дітей в нього немає. Але він… скоро… помре…
– Що допоможе мені померти…
– Не знаю… Її запитайте…
Луїджі суворо глянув на коханця Ніни. Чомусь не знаходив його вини, щоб помститись. І так кров’ю змив, гаркнув до нього: – Обмотай руку тим рушником та йди, щоб я часом не передумав. Тільки без шуму!
Коханець в одну мить, схопив одяг та підтримуючи поранену руку, вибіг з кімнати.
Луїджі, стараючись заспокоїтись, присів на крісло біля ліжка. Лівою рукою стягнув із Ніни простирадло. І тільки тепер, при денному світлі, вперше побачив її прекрасне, ніжне тіло.
І в цю мить йому здавалось, що готовий простити їй зраду. Лиш би знову бути поруч, відчувати тепло її тіла, ласку, поцілунки, хоч не щирі… Лиш би…
– Ти може хочеш мені, щось сказати на своє виправдання? Може я прощу тебе? Будемо разом… Проси!..
Ніна мовчала. Уся тремтіла, немов у пропасниці, цокотіла зубами. Хотіла натягнути простирадло на голе тіло, але не могла. Луїджі сильно держав його в своїй руці.
– Я чекаю твоїх слів, Ніно! Проси! Може я прощу тебе!… – наполягав Луїджі.
Ніна мовчала.
– Не хочеш? Горда! – тремтячими вустами шепотів Луїджі. А я вірив тобі, твоїм словам…
Ніна і далі мовчала.
Луїджі вже не просив, а розмірковував: – Ось де бралась твоя втому! На цьому ліжку ти втомлювалась… Як ти могла зі мною кохатись, цілувати мене, а щонеділі бути з іншим? І одночасно думати, як заволодіти моїм багатством та чекати або допомогти мені померти… Зраднице!
Напевно Ніна зрозуміла, що смерті їй не минути. Злісно промовила:
– І зараз не проти, щоб ти помер, старий дурню! Я терпіла, як з тобою кохалась, як тобі віддавалась. Ти не «їв мене в ліжку», як цей молодий чоловік, якого ти поранив… А ніби «плямкав», не міг «прожувати» вставними зубами, мене молоду… Пригадуєш?
– Але ж ти розхвалювала мене, переконувала…
– А, що повинна була робити? Щоб ти повірив хотіла. Щоб ти надірвав своє здоров’я. А, як розпишемось, щоб скоріше «дуба врізав» – помер.
І простягнула Ніна руку за пістолетом.
– Забери руку! Не допоможе!
Луїджі вистрілив у подушку біля руки. Такої наруги над собою вже більше Луїджі терпіти не міг. Побілів, як стіна і похитавши головою, сказав: – Знай, Ніно, неаполітанці зради не прощають. Брехню, ще можуть. Що заслужила те і будеш мати. Ти не помилилась: моє багатство вартує не мільйон, якого ти хотіла, а мільйони. Тільки мої мільйони не будуть твоїми, а підуть для бідних. А завтра до тебе прийде багато людей. Якщо, ще прийдуть? А смерті моєї тобі не дочекатись.
Направив пістолетна молоду жінку. – Помирай зраднице!
Ніна мовчки жахливими очима дивилась у чорне дуло пістолета – своїй смерті. Один за другим лунали приглушені постріли, дірявили ніжне – грішне жіноче тіло, розбризкуючи кров на білих простирадлах.
Синьйор Луїджі спокійно стріляв, вистрілюючи усі набої у своє щире старече кохання, яке билось в передсмертній агонії, не хотіло прощатись із земним життям.
Похитавши головою, тяжко вдихнув і прошепотів: – Я дотримався своєї клятви, Доменіко. Все буде так, як ти мене просила.
Синьйор Луїджі сидів у кріслі з пістолетом на колінах. Втомлений, але щасливий, ніби скинув важкий тягар з плечей…
Він чекав на поліцію.
Роман Курилас.
Джерело: “Українська газета” в Італії
Початок
Поширте та додайте в закладки
Напишіть відгук