Клятва. Продовження. | Щирець – старовинне мiстечко Львiвщини
Цікаві статті

Жимолость їстівна

Жимолость їстівна, корисні[...]

Гумі

Гумі, або Лох[...]

Папайя

Папайя (або хлібне[...]
Наша кнопка
Сайт Щирця
Допомога сайту
Календар свят і подій
Географія відвідувань
Курс валют
Загружается информеры для сайта от kurs.com.ua

Оповідання Романа Куриласа.

Через півгодини Луїджі під’їжджав до домовленого місця. Двоє молодих чоловіків підійшли до машини, як до старого знайомого, присівши на заднє сидіння.
– Ось у цьому чотиризірковому готелі є ця особа, яку ви розшукуєте, повертаючи Луїджі фотографію Ніни. Тільки не сама… Вважайте на себе… Здоровий чолов’яга з нею. Не знаємо, чи він озброєний. А ви хоч зброю маєте?
Луїджі з корсетки витягнув «Берету».
– Чудовий пістолет!.. – похвалив один з чоловіків.
– Ще з давніших часів…, безвідмовна…моя «Берета», – відповів Луїджі.
– З портьє в готелі все домовлено, – продовжували чоловіки. Дайте йому однією купюрою сто євро. Він вкаже кімнату, де вони знаходяться. А решта ваші проблеми.
Синьйор Луїджі витягнув з гаманця гроші. – Тут одна тисяча євро… можете не рахувати… Думаю, що достатньо…
– О’кей, – відповіли чоловіки та й вийшли з машини.
А синьйор Луїджі похилився на кермо авта. Кілька хвилин обдумував свій майбутній вчинок.
– Якщо тут Ніна, то з ким? – від раптового болю защеміло серце. Взяв у руку «Берету», загнав патрон у патронник. Холодний метал рукоятки привів його до тями. Руки перестали тремтіти.
– Обдурити? Тільки не мене! – прошепотів про себе Луїджі. Поклав пістолет у борсетку й спокійно ввійшов у готель.
Без привітання Луїджі мовчки простягнув портьє сто євро – умовний знак.
– Перший поверх… П’ятнадцята кімната, – сказав портьє, беручи гроші. – Ідіть самі. Як зайшли в готель, мене не бачили. Добре?
– Не переживайте. Інформаторів не здають. Не вперше…
Луїджі впевнено рішучим кроком йшов коридором, розглядаючи номери кімнат. Перед п’ятнадцятою зупинився. Витягнув з борсетки «Берету», надів глушник і владно крикнув:
– Поліція! Відчиняйте двері! Перевірка документів!
За дверима почувся шурхіт, скрип ліжка, а через мить клацнув ключ відчиняючи двері. І через щілинку напіввідчинених дверей Луїджі побачив, як блиснуло голе, засмагле тіло чоловіка. Синьйор Луїджі ногою відчинив двері, увійшов у кімнату. Те, що побачив старий чоловік, навіть не міг повірити своїм очам. На стіл із випивкою та закускою, навіть не звернув уваги. З крісла в перемішку звисали жіночі та чоловічі інтимні речі. А під простирадлом на ліжку лежала… Ніна. І переляканими очима дивилась на свого «коханого» майбутнього чоловіка, на пістолет в його руці. А поруч з нею лежав молодий чоловік.

Луїджі, направивши на чоловіка пістолет, різко запитав: – Ти хто для неї?
– Аміко. Друг. Її майбутній чоловік.
– А я хто?.. – запитав Луїджі.
Напевно молодий чоловік зрозумів, що цей старий італієць не є поліцаєм, а патроном його Ніни. Різко простягнув руку під подушку.
– Даремно, юначе! – Гримнув постріл і з простріленої руки випав пістолет. Коханець Ніни сичав від болю, стримуючи простирадлом кров.
– А тепер розказуй…, якщо хочеш жити!.. Давно зустрічаєтесь?
– Майже два роки.
– Де зустрічались? – Луїджі завдавав запитання коханцю Ніни, як слідчий злочинцю на допиті.
– Тут в готелі, – перемагаючи біль, ледве відповідав молодий чоловік.
– Хто оплачував готель?..
– Вона… Я зараз тимчасово не працюю…
– Документи маєш?
– Не маю…
– Ти знав про мене?
– Спочатку не знав. Пізніше розповіла…
– Ти був у змові з нею?
Молодий чоловік від болю стогнав, мовчав. А по хвилі відповів: – Я не винен. Вона хотіла зі мною одружитись. Сказала, що скоро вийде заміж за старого вдівця італійця. Він багатий і дітей в нього немає. Але він… скоро… помре…
– Що допоможе мені померти…
– Не знаю… Її запитайте…
Луїджі суворо глянув на коханця Ніни. Чомусь не знаходив його вини, щоб помститись. І так кров’ю змив, гаркнув до нього: – Обмотай руку тим рушником та йди, щоб я часом не передумав. Тільки без шуму!
Коханець в одну мить, схопив одяг та підтримуючи поранену руку, вибіг з кімнати.
Луїджі, стараючись заспокоїтись, присів на крісло біля ліжка. Лівою рукою стягнув із Ніни простирадло. І тільки тепер, при денному світлі, вперше побачив її прекрасне, ніжне тіло.
І в цю мить йому здавалось, що готовий простити їй зраду. Лиш би знову бути поруч, відчувати тепло її тіла, ласку, поцілунки, хоч не щирі… Лиш би…
– Ти може хочеш мені, щось сказати на своє виправдання? Може я прощу тебе? Будемо разом… Проси!..
Ніна мовчала. Уся тремтіла, немов у пропасниці, цокотіла зубами. Хотіла натягнути простирадло на голе тіло, але не могла. Луїджі сильно держав його в своїй руці.
– Я чекаю твоїх слів, Ніно! Проси! Може я прощу тебе!… – наполягав Луїджі.
Ніна мовчала.
– Не хочеш? Горда! – тремтячими вустами шепотів Луїджі. А я вірив тобі, твоїм словам…
Ніна і далі мовчала.
Луїджі вже не просив, а розмірковував: – Ось де бралась твоя втому! На цьому ліжку ти втомлювалась… Як ти могла зі мною кохатись, цілувати мене, а щонеділі бути з іншим? І одночасно думати, як заволодіти моїм багатством та чекати або допомогти мені померти… Зраднице!
Напевно Ніна зрозуміла, що смерті їй не минути. Злісно промовила:
– І зараз не проти, щоб ти помер, старий дурню! Я терпіла, як з тобою кохалась, як тобі віддавалась. Ти не «їв мене в ліжку», як цей молодий чоловік, якого ти поранив… А ніби «плямкав», не міг «прожувати» вставними зубами, мене молоду… Пригадуєш?
– Але ж ти розхвалювала мене, переконувала…
– А, що повинна була робити? Щоб ти повірив хотіла. Щоб ти надірвав своє здоров’я. А, як розпишемось, щоб скоріше «дуба врізав» – помер.
І простягнула Ніна руку за пістолетом.
– Забери руку! Не допоможе!
Луїджі вистрілив у подушку біля руки. Такої наруги над собою вже більше Луїджі терпіти не міг. Побілів, як стіна і похитавши головою, сказав: – Знай, Ніно, неаполітанці зради не прощають. Брехню, ще можуть. Що заслужила те і будеш мати. Ти не помилилась: моє багатство вартує не мільйон, якого ти хотіла, а мільйони. Тільки мої мільйони не будуть твоїми, а підуть для бідних. А завтра до тебе прийде багато людей. Якщо, ще прийдуть? А смерті моєї тобі не дочекатись.
Направив пістолетна молоду жінку. – Помирай зраднице!
Ніна мовчки жахливими очима дивилась у чорне дуло пістолета – своїй смерті. Один за другим лунали приглушені постріли, дірявили ніжне – грішне жіноче тіло, розбризкуючи кров на білих простирадлах.
Синьйор Луїджі спокійно стріляв, вистрілюючи усі набої у своє щире старече кохання, яке билось в передсмертній агонії, не хотіло прощатись із земним життям.
Похитавши головою, тяжко вдихнув і прошепотів: – Я дотримався своєї клятви, Доменіко. Все буде так, як ти мене просила.
Синьйор Луїджі сидів у кріслі з пістолетом на колінах. Втомлений, але щасливий, ніби скинув важкий тягар з плечей…
Він чекав на поліцію.

Роман Курилас.

Джерело: “Українська газета” в Італії
Початок


Поширте та додайте в закладки

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>