25 років потому.

Ігор Деревацький: «Живий ланцюг – частина нашої історії».

Відзначаємо 25 років “живого ланцюга“, який з’єднав людські долоні зі Львова до Києва. Це було надзвичайно духовне, ідейне піднесення, де вийшли сотні тисяч українців. Майже в кожного були синьожовті стяги, стрічки і в багатьох на очах – сльози радості. Адже такої щасливої днини довелося довго чекати. Одним з організаторів цієї великої події у Щирці був Ігор Деревацький (на світлині), з яким згадуємо підготовчі дні та неділю 1990 року.

- Таке не забувається, воно навічно у пам’яті, адже це частина нашої історії, – говорить Ігор Теодорович. Хоча минуло чверть століття, у мене все це перед очима, здається, що все відбувалося вчора. Необхідно відзначити, що тоді ще жили у тоталітарному режимі, міцною була кадебістська машина. Будь-які демократичні рішення давались зі скрипом. Ініціатором заходу виступив Народний Рух України, осередки якого були створені майже у кожному селі. Вже тоді Пустомитівщина показала свою позицію, обравши до Верховної Ради опозиціонера Михайла Косіва, а до обласної – мене та Зіновія Гаєцького з Лісневич.
- Ігоре Теодоровичу, давайте згадаємо підготовку до “живого ланцюга“. Ви були тим містком, який з’єднав Львів зі Щирцем?

- Тоді багато часу перебував в обласному центрі. Постійно проходили різноманітні наради, зустрічі з В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями та іншими активістами. Народний Рух України збирав найдовіреніших людей, давав вказівки, рекомендації. На початках про ланцюг Львів-Київ заговорили у вузькому колі. Боялися нишпорок. Пізніше ця акція набула широкого розголосу.
- Пам’ятаю, коли вперше про це сказали у Щирці, в Народному домі, це викликало хвилювання, а з іншого боку радість…
- Найактивніші входили в гурт “Вертеп“, який виступав не лише у Щирці, а й у сусідніх селах, навіть в інших районах. Його членам першим і сказав, що готується “живий ланцюг“. Кожен, хто про це дізнався, мав шукати людей для поїздки. Поперевах була навіть боязнь, чи будуть охочі. Але вже через два-три дні відгукнулось сотні щирчан. Виникла проблема вже з транспортом.
- Було замовлено три автобуси…
- Але на місце збору біля УГКЦ Святої Трійці під’їхав лише один, водієм якого був Іван Пароля. Він витримав тиск своїх керівників, проявив кмітливість. І сьогодні, через чверть століття, ми вдячні йому за цей патріотичний вчинок, інакше була б зірвана поїздка на Житомирщину. Інші два транспорти не були подані, оскільки керівники наклали заборону на їх виїзд. Думаю, що, прочитавши ці рядки, це згадають. Вони гарно влаштувались. А таке не викинеш з голови, совість заговорить. Та нехай Бог буде їм суддею. Через брак автобусів багатьом довелося залишитись вдома. У неблизьку дорогу поїхали найбільш активні, міцної статури. Серед них дві жінки Ольга Романів та Катерина Марод.
- Щирчани отримали дільницю на Житомирщині?
- Точніше у селі Перемога Новоград-Волинського району. Ми були останнім “загоном “ із заходу, з’єднуючою ланкою. Схід представляли артисти з оперного театру з Києва.
- У дорозі не було боязко, що вас можуть не пропустити працівники ДАІ?
- Звичайно. Нас неодноразово зупиняли. На автобусі з двох боків майоріли українські прапори. Тож намагались завжди знайти якусь зачіпку. Та коли їх обступили кремезні хлопці, вони м’якшали і бажали щасливої дороги.
- Як вас зустрічали місцеві жителі?
- Вийшли з автобуса пустка. Не видно жодної людини. Добре оглянувшись, побачили жінок, чоловіків, які ховалися за хатами. Першим вийшов високий чоловік з дитиною, який сказав, їх запевняли, що приїдуть західники і будуть їх знищувати. Поступово вступили з ними у розмову. Пояснили, що це – нісенітниця, брехня. Пройшлись селом з колядкою. Це заспокоїло місцевих. Під’їхало і два міліцейських “бобики“. Поводились нахабно, але, побачивши наших славних хлопців, втихомирились і зникли. Поступово жителі села взяли у руки прапори. Першими, як не дивно, це зробили діти. Неадекватно на початках поводився і голова колгоспу, але після розмови зі мною заспокоївся. І навіть взяв у руки синьо-жовтий прапор. О 12-й годині всі взяли у руки стрічку, яка з’єднувала схід і захід країни. Після цього всі обіймалися, колядували , співали . Було надзвичайне піднесення. Мешканцям села залишили прапори, символіку. Прощалися, як добрі друзі.
- Сьогодні серед нас вже немає чимало людей, які були у поїздці?
- Сумно і прикро, але уже відійшли у потойбічний світ подружжя Володимир та Ольга Романіви, Микола Верхоляк, Йосип Ірза, Мирон Явний та інші. Окремо хотів би сказати добрі слова про пана Явного, який був активним членом гуртка “Вертеп“, учасником спорудження у селищі пам’ятника Тарасу Шевченку, створення “Музею сталінських репресій“.
- Через рік Україна стала незалежною країною. Чи могли сподіватися, що Росія у 2015 році вчергове почне окуповувати нашу територію?
- Північний сусід тиран. Інакше його не назвеш. Щоб дбати про свій народ, який вимирає, Путін і його прислужники хизуються зброєю. Легко захопили Крим. Таким же чином хотіли загарбати Донбас. Не вийшло. Отримали по зубах, зупинилися. Поступово гартується, міцніє українська армія. Ворог це вже відчув. Наше завдання створювати загони самооборони в кожному селі і місті, щоб у випадку безладів терористів навести порядок і знищити окупантів. Боже великий, єдиний, допоможи нам відродити велику Україну, не територію, а велику християнським духом і силою людей, які за неї загинули…
Р.Скочиляс.