1999 Переглядів
Доля слов’янських біженців.
У всіх українців серце розривається й болить за Батьківщину, особливо за людей, які перебувають у зоні АТО. Мирне населення рятують від рук терористів, відправляючи їх в безпечні регіони країни. Щирець також прийняв людей, яких евакуювали з самого «пекла».
Світлану (58 років) та Петра (65 років) із Слов’янська поселили на території заводу «Ритм», там їм виділили кімнату. У спілкуванні дуже милі та добрі люди, які чудово розуміють українську, хоча спілкуються російською. Слухали із задоволенням історію про заснування Щирця і відмітили, що тут живуть дуже щирі люди. Розказали про життя у рідному Слов’янську та на Львівщині.
– Як вам у Щирці?
– Подобається, тому що люди у вас хороші. Приходили вчителі, розказували про Щирець, запрошували в гості. Селищний голова дуже добрий. Тільки приїхали, одразу допоміг нам з житлом. Кожен помагає чим може: одні сковорідку, каструлі несуть, інші – продукти. Поприбирали кімнату, ліжка принесли з лікарні, ковдри та подушки теж звідти. Бо ми з дому брали те, що під руку попадеться, тому що під звуки вибухів не можна було зорієнтуватися, що необхідно з собою взяти.
– На вашу думку, чому зараз така ситуація на сході?
– Це колишня влада до цього довела, а народ страждає. Нині там все розбите, розбомблене, потрібно багато часу та грошей, щоб все відновити. Не працюють дитячі садочки, школи, магазини, немає води, світла та зв’язку Путін далі «підкидує» і буде «підкидувати» своїх людей, які перевдягаються в цивільне і перебувають серед мирного населення досі. Ніхто не думав, що таке буде в Слов’янську, все сталось за один день. Зайшли люди з автоматами, потім з’явились танки, БТРи і почалось. Люди говорять: «Тамтого року Бог паски розносив, а того року бомби полетіли».
– Де ви жили під час всіх цих страшних подій?
– Єдине місце, де більшменш спокійно – це підвал, там ми і провели 2,5 місяці. Чоловік не дуже може витримувати такі умови, здоров’я вже не те, бо пропрацював багато років на «Хімпромі», тому запропонував вийти на поверхню.
Тільки вийшли – чути вибухи, вся земля трясеться, скло із вікон вилітає. Жартуємо, що «порохом припали» і «смаженим запахло». Самі ж розуміємо, що життя треба берегти і ми мусимо рятуватись.
– Як ви добрались до Львова зі Слов’янська?
– Вийшли о 5 год. Дивились навкруги, а серце завмирало – будинки розбомблені, уламки, різні речі валяються на дорозі. Евакуювали нас за власний кошт, а хто не мав грошей, той і залишився там. Приїхали в Харків, а там черги за квитками, біженців багато, тільки по інвалідності (Світлана має 3-ій ступінь інвалідності) вдалось дістати 2 квитки до Львова. У Харкові й одразу зарядили телефони, послухали українське радіо, оскільки зовсім не знали, що робиться в Україні. Головне для нас було заїхати подальше від бомбардування, і коли сіли у поїзд, то були щасливими, бо це перша ніч за 2,5 місяці, яка пройшла спокійно.
– Не боялись «бандерівців»?
– Зовсім не боялись, ми не віримо у всі ці вигадки про «бандерівців». Думали, куди саме будемо їхати, бо ніде немає родичів. А потім вирішили: куди квитки будуть, туди їдемо з закритими очима, тільки – щоб навкруги була тиша. Ми вперше на заході. Як приїхали сюди, то здивувались гостинності людей. Вони як почули, що ми біженці, одразу сльози на очах і співчуття на устах, приділяли нам увагу, запитували, чим можуть допомогти. А нашим людям, які там живуть, вчитися цієїлюбові, уваги, взаємодопомоги ще довго.
– Хотіли б повернутися назад?
– Якщо все буде добре, то думаємо залишитись в Щирці назавжди. Не плануємо туди вертатись, нарешті пенсія за 3 місяці буде нараховуватись сюди і чого нам їхати до «розбитого корита». Люди подобаються, природа також, підходить клімат. Машин менше, ніж у Слов’янську, тому не так шумно. Нам багато не треба, найголовніше – лиш би Бог здоров’я давав. На старості не залишилось ні голки, ні нитки, ні вилки, ні ложки, ні миски, і в 65 років починай все з нуля. Та ми здорові, живемо у спокої і мирі. І віримо у щасливе майбутнє України.
Тетяна Вдовяк.
Поширте та додайте в закладки
Напишіть відгук