Дослідження | Щирець – старовинне мiстечко Львiвщини
Цікаві статті

Жимолость їстівна

Жимолость їстівна, корисні[...]

Гумі

Гумі, або Лох[...]

Папайя

Папайя (або хлібне[...]
Наша кнопка
Сайт Щирця
Допомога сайту
Календар свят і подій
Географія відвідувань
Курс валют
Загружается информеры для сайта от kurs.com.ua

3665 Переглядів

Минуле ми успадковуємо повністю. Те, що було не можна ні прикрасити, ні зганьбити. Це данина пам’яті, яку сучасники повинні сприймати не дивлячись на те, подобається вона їм чи ні. І, щоб діяти осмислено, потрібен строгий і об’єктивний аналіз історії, твереза оцінка історичного спадку.
У сьогоднішній час, коли наше суспільство, здивовано оглядаючись на своє минуле, ще не в силі холоднокровно оцінити і зважити масу нових, щойно відкритих фактів, що замовчувалися або вважалися несуттєвими, зрозуміла цікавість до подій недалекої давнини.
Історію творять люди. Люди, котрі впродовж десятиліть випромінювали дивну духовну силу нації, яка у давні історичні часи зачарувала світ культурою, силою, красою. Люди вставали в нерівний бій. І навіть, коли до чисто фізичних тортур додавалися моральні, вони воліли вмерти стоячи, бо не могли жити на колінах.
Серед тих, хто без вагання приймав естафету перемоги або смерті, були наші краяни– вояки УПА. На цих сторінках – краплини спогадів активних учасників повстанської боротьби, тих, які ще живі, які брали участь у визвольних змаганнях на Щиреччині.
Хочу почати своє дослідження із спогадів Володимира Максимовича із села Піски, що був учасником УПА з 1944 року. Він пам’ятає чи не найбільше з усіх. Ось що згадує Володимир Максимович:” У селі Бродки Миколаївського району був сформований великий курінь „Льви” . Багато хлопців із нашого села та зі Щирця були у цьому курені. Ми збудували табір. Почався вишкіл. О 6-ій ранку – побудка. Всі дружно вставали і бігцем до води. Умившись, зробивши нескладні гімнастичні вправи, йшли до молитви. Потім сніданок. А тоді вишкіл. До занять ставилися ретельно, пам’ятаючи, що ворог не іграшковий, а справжній.

Пам’ятаю перший похід. 25 березня 1944 року зв’язківець доповів, що у селі Хоросно німці і поляки зібрали людей і повели в ліс, ніби по дрова, а насправді їх загнали у стодоли і почали мордувати. Одному з бранців вдалося втекти і прибігти до нас. Ми рушили на допомогу. Душогуби розгубилися, почався бій. Хоч ми і перемогли, та тільки дехто з людей врятувався, інші загинули. Німців і поляків спалили в тій же стодолі, зброю забрали собі. А потім усім селом пішли на похорон невинних людей, загинуло і троє повстанців. На все життя запам’ятав я слова нашого проводиря:

”Дорогі брати і сестри! Дорогий наш народе!

Ми встали на страшну боротьбу з лютим ворогом. Німці хочуть сплюндрувати Україну і зробити колонію. Ми взялись за зброю, щоб боротись за свій край, як колись князі і гетьмани. І по їх слідах кладем присягу, що будем боротись до загину, поки б’ються серця, поки в жилах тече кров. Ми маємо право жити так, як живуть усі народи світу. Ми німецької, польської землі не хочемо. Ми хочемо свою історію, свою державу. Нема кращої любові, як любити свій край, нема кращої смерті, як віддати життя за свій народ.”
Ми знову повернулися до свого табору, до навчання, тренування. Це було за німців, вони майже не заходили до лісу, бо були вже безсилі. Та й ми їх не дуже чіпали, бо розуміли, що їм уже недовго бути, а треба готуватися до зустрічі іншого ворога, дикого, підлого – ворога радянського.”
Цікаво, що під маркою повстанців у Щирець заходили польські партизани. І, як твердять очевидці, потім дивувалися, що УПА має такий авторитет у місцевого населення. Люди гарно зустрічали повстанців.
Також старожили Щирця пам’ятають, як не давали спокою їм радянські партизани: грабували, палили, забирали худобу і гнали до лісу. За непокору вбивали. У 1939 зустрічали радянську владу хлібом-сіллю, а вже через рік-другий стало зрозумілим, яка вона – ця радянська влада: вивозили у Сибір, мордували, нищили найосвіченіших представників нації.
Зокрема, червень 1941р. жахом врізався в память багатьох моїх односельчан. Ось про що вони розповідають. Після того, як Німеччина оголосила війну Радянській Росії, щирчанам і жителям навколишніх сіл повідомили, що іде загальна мобілізація. У райвійськкомат викликали усіх військовозобов’язаних. Декого беріївські поплічники відразу заарештовували і відправляли в ізолятор. А до тих, хто не прибув до району за викликом, енкаведисти висилають наряди для арешту. Арешти у Щирці та навколишніх селах проходили 22-23 червня 1941 року. Арештовували переважно членів „Просвіти”, „неблагонадійних”, що відстоювали українські ідеї. Рідним казали, що беруть їх рити окопи. Жінки простягали своїм чоловікам у вузликах хліб. „Нагодуємо!” – жорстоко відповідали енкаведисти, і виривали вузлики з рук.
За два дні заарештували більше 40 чоловік. Зустрічі із арештантами і передачі їм були суворо заборонені. Начальник тодішнього щирецького НКВД Г. Попов приїхав зі Львова із секретної наради, почав перевіряти списки арештантів, окремих людей відпустив додому. Але вже за два дні, 25 червня, прибуває із Пустомит спецгрупа. Її командир одержав наказ заарештувати усіх, кого тільки-но відпустили.
У ті дні залишилися живими лише ті, кого через якісь щасливі випадковості не знайшли вдома. А усіх приречених у той же день,25 червня, з будинку Міллера (він знаходився біля залізниці) під конвоєм вели до стодоли римо-католицького приходства. Тут чоловіки, яких навіть ні в чому не звинуватили, а просто заарештували, чекали на вирок долі. Курилець Стефанія згадує, як до енкаведистів підійшов батько одного із арештантів. Він приніс їм усі сімейні скарби, і просив відпустити сина додому, а натомість взяти його, адже у сина двоє маленьких дітей, які весь час плакали і кликали:” Тату”. Не погодилися. Їм потрібні молоді і сильні руки. Арештанти будуть рити окопи.
Як тільки на землю спустилися сутінки, почалася ліквідація жертв. Дії енкаведистів були відлагоджені, оперативні і… таємні.
Спочатку жертвам зв’язували руки і ноги, потім били, пекли розжареним залізом і врешті-решт відбирали життя. Щоб не було чути криків і стогону людей, на подвір’ї стояв і гудів потужний трактор.
А рідні нічого не знали. Жінки вірили у те, що їх чоловіків дійсно забрали рити окопи, адже насувалися німці. Та коли протягом кількох днів ніхто із заарештованих не повернувся, почали шукати їх по усіх львівських тюрмах. Нічого.
Згодом у село прийшли німці. З підпілля починають виходити члени ОУН.. Ця організація була дуже популярна серед молоді, бо оунівці виступали проти радянського режиму. Члени ОУН. створюють свою поліцію, хочуть дізнатися, де поділися заарештовані 22-23 червня люди.
І через кілька днів їх знайшли. Знайшли випадково. На подвір’я римо-католицького приходу заїхали возом. Хотіли завести коней до стайні, та кінь не пішов, став дибки. Почали обстежувати приміщення і знайшли мертвих, понівечених людей, що були покидані в одну яму і присипані на штик лопати землею та прикриті різним сміттям. Щирець ще не бачив такої жорстокості. Кілька днів у місті чулися лише плач та крики. Відкопували мертвих та приводили їх до порядку євреї. Знайшли 25 чоловік, 4- опізнати не змогли. Згодом у Щирець прибули військовий лікар та представники німецької адміністрації. Вони оглянули жертви і дійшли висновку: смерть настала від ударів та кулевих пробоїн по черепу.
Усіх загиблих поховали в одній могилі на щирецькому кладовищі.
І, попри все, згадує Фітьо Богдан, ОУН діяла у Щирці, криївки були у Поповому лісі. Добре працювала розвідка. Повстанці знали, де стояли радянські війська і скільки їх було. Брали „язиків”. Пам’ятають колишні повстанці лейтенанта Сашу Борисова, який дуже боявся загинути. Він розповів повстанцям, що цілу дивізію спеціально зняли для прочистки лісу, настільки велику небезпеку становили загони лісових побратимів.
„Повстанці –веселий народ-розповідає Мирослав Курилець. Бої за боями нас гартували. Слабодухі нас покидали. Іноді, правда, вони приносили нам багато шкоди, бо сиділи по криївках та ходили ночами грабувати села. Це було на руку ворогам. Таких дезертирів ми ловили і передавали в службу безпеки. Важко було воювати з більшовиками та ще й з дезертирами. Навіть через десятки років нам було прикро слухати чи читати, що бандерівці – це нічні бандити.”
Від зими 1945 року ставало все важче. Вже було зрозумілим, що німці програють війну. На окупованих радянськими військами територіях, велася шалена пропаганда проти УПА: називали бандитами, агітували населення видавати повстанців. Були й такі, що піддавалися на більшовицькі спокуси.
Більшовики скаженіли, щораз приходили сумні звістки про їх звірства. Та й могили повстанців росли: гинули в боях, були і провокатори, які боялися за свою шкуру після закінчення війни. Справжні хлопці-повстанці в полон не здавились, підривали себе гранатами, як Василь Змий, котрий потрапив у засідку і сам відібрав у себе життя. Сьогодні у Щирці насипано йому символічну могилу із березовим хрестом.
Був і суд в УПА Це був справжній суд – відкритий. Без катівень, як у більшовиків. Тут судили люди. Потім зрадників віддавали службі безпеки. Багато шкоди завдавали повстанцям провокатори. Вони видавали себе за борців за волю України, а потім грабували. Навіть вбивали місцевих жителів, наганяли страх на селян. А справжні повстанці навіть полонених відпускали живими, якщо це були рядові виконавці.
З весни 1945 року більшовики всі сили кинули на те, щоб знищити, ліквідувати УПА. Майже повсюдно стали вішати повстанців, котрих якимось дивом вдалося захопити живими, багатьох розстрілювали без суду і слідства.
У Щирці також влаштували показовий процес. Фітьо Василь, учасник УПА був у службі безпеки. Військовий трибунал засудив його до повішання. Ось що згадує його рідний брат Богдан, також учасник УПА: „ Василь народився 12 травня 1925 року у с. Попеляни тодішнього Щирецького району. У 7 років пішов до школи, закінчив чотири класи і почав трудитися на батьківському полі. Батько служив в УГА (був капітаном), входив до ОУН.
Мати гарно співала, привила своїм дітям любов до рідної пісні. Після смерті батька, членом ОУН. став батьків брат Іван (1921 р.н.). Його псевдо – „Гонта”. В жовтні 1940 року начальник щирецького НКВД Кащєєв убив Івана між селами Добряни і Попеляни. Життя стрийка Івана стало прикладом для молодого, залюбленого у свою землю Василя. Він у 1942 році стає вояком УПА, його псевдо – „Дуб”. Василь став служити у службі безпеки. Після жнив 1944 року у село прийшли радянські війська. Повсюди стали вишукувати вояків УПА.
Якось Василь прийшов додому о 4 годині ранку. Його бачив сусід. Зброю сховав у соломі, бо у хаті – маленька сестричка Оля. Вона могла комусь розповісти, що бачила у брата зброю. Люди згадують, що невдовзі, сусід, який бачив Василя, пішов у Щирець о 6 годині ранку, нібито рвати зуб. На обід хата була оточена енкаведистами. Брата забрали, відвезли у щирецьку тюрму. Слідчий Богданов вів справу хлопця. Його били, катували, щоб видав тих, хто був у підпіллі. 26 грудня військовий трибунал у Львові засудив його до страти через повішання. 30 грудня 1944 року вирок виконали. У центрі міста зібрали 350 чоловік, вивели дітей зі школи. На шиї юнака висіла табличка, на ній було написано „Бандит”.”
„ В свою чергу повстанці також стали ловити енкаведистів і їх донощиків та вішати” – згадує Крупач Михайло, учасник УПА з березня 1944 року. Він був у першій сотні, що розміщувалася у Краківському лісі біля с. Підтемне. Сам Михайло Крупач родом із Сердиті. Разом з ним були наші краяни Синенький Володимир, Стеців Володимир, Ільків Мирон, Глуховецький Петро. У квітні 1944 року, коли розгромили Щирецьку Гуту, брав участь в боях безпосередньо в Щирці. В 1945 році здійснив із побратимами напад на військове з’єднання радянських військ, які змушені були відступити.

Ось, що згадує Гаврилів Стефанія: „ Я народилася в с.Никонковичі, старші брати були в ОУН., один із них – студент духовної семінарії. Мене, десятилітню дівчинку, брати долучили до боротьби. Братів у 1941 році закатували енкаведисти.
У 1942 році на Волині народилася УПА, у Галичині також почали формуватися військові загони. Вся молодь взялась до боротьби. Ми, дівчата, були зв’язковими. Старші давали розпорядження куди і що нести чи передати. Це була „естафета”. Нас малолітніх так не переслідували. Я носила на Сердицю до лісу повідомлення про облави, а також хліб, сало, молоко.
Одного разу потрапила в засідку, коли ходила в Сороки. Естафету встигла передати, а коли поверталася, мене схопили. Почали сильно бити, хотіли, щоб я зізналася, що ходила до повстанців. Я терпіла, але мовчала. Мене відпустили. Наш кущ був – Гуменець, Сердиця, Сороки, Никоновичі. У Щирець ходили, щоб дізнатися чи буде облава, чи когось схопили, яка розправа чекала повстанців. Багато їх загинуло з Ланів, Пісок, Щирця.”
Серед тих хто загинув від рук енкаведистів вже у 50-х роках був і Михайло Мочурад, вчитель Щирецької школи, член УПА.
Племінник Михайла Мочурада розповідає, що дядько Михайло нічим не відрізнявся від інших, закінчив семирічку у Щирці, поїхав до Львова, де став учнем гімназії. Хлопець знав не лише українську та польську мови, а й німецьку, грецьку, латину, вони давали можливість пізнавати різні науки. Михайло готувався стати священиком. Щонеділі співав у церкві за дяка. Але цим намірам не судилося здійснитися. Прийшла осінь 1939 року. Через те, що не дуже лояльно ставився до радянської влади, мусив припинити навчання і перейти на нелегальний спосіб життя. Додому приходив рідко, таємно. Від усього того додалося сивини у маминих косах і зажури в татових очах. Хто знає, чи була хоч одна ніч у матері без сліз, без мольби до Бога, аби беріг її сина у лісових нетрях.
Здригалася хата від голосних розмов лише тоді, коли раптово відкривалися двері і на порозі ставали непрохані гості з автоматами.
– Де він? – кричали і починали розбій по хаті. Вже після того, як закривалися за ними двері, мама мовчки змивала з батька кров, так само без звуку збирала черепки і молилася перед образами, дякуючи небу за те, що вберегло сина. Живий значить, як вони так лютують. А потім була війна. Німецька окупація і тривога за долю Михайла. Уже міг приходити додому, навіть учителювати: викладав німецьку мову. Але все одно жив напівлегально. Навіть у ті старшні часи окупації не покидав літературної праці, а на уроках німецької мови вчив дітей українських віршів з різних дитячих збірок, що у той час розходилися нелегально.
Відійшла війна. Багато побратимів Михайла подалися на захід. А він залишився тут. У краї вже господарювали сталінсько-беріївські заброди. Михайло не давав спокою ворогам, а ті його родині.
Біда прийшла несподівано. Давно не було звісток від Михайла, рідні майже не сподівалися побачити його живим, коли він з’явився. Добрався до хати невістчиної сестри. Та, мовби за чиїмось сигналом, враз до хати під’їхала машина з військовими. Не встиг втекти. Коли брата Володимира привели для опізнання в НКВД, Михайло лежав під муром будинку мертвий, з знаком від кулі на голові. Лише у 1990 році рідні дізналися, де його могила. Щирчани розкопали вапняну яму біля залізниці. Там і знайшли останки людей. Серед тих останків Володимир Мочурад опізнав череп брата. Зараз на цьому місці височіє символічна могила.”
Родини повстанців судили і вивозили в Сибір. Сьогодні уже покійна Наталія Василишин розповідала мені, що так як усі, допомагала хлопцям з лісу, носила їм харчі, збирала для них одяг. Одного разу, коли дівчина поїхала у Львів, там , просто на вулиці, до неї підійшли двоє. В НКВД її тримали два дні, але дівчина нічого не сказала і її відпустили. Минуло трохи часу і до їх хати завітав місцевий прокурор. Мати зрозуміла лише одне – будуть вивозити в Сибір. Мама закричала до Наталі: „Тікай! Може хоч ти врятуєшся.” Того ж вечора забрали маму, брата та сестру (батька засудили ще раніше). Наталя втекла до тітки. Всю ніч у голові була лише одна думка: „ Залишилася сама. Зовсім сама. Що ж тепер робити?”. А на ранок Наталя йшла до поїзда, йшла до мами, брата та сестри. Якась жінка помітила її і закричала: „Наталю, куди ти йдеш? Зупинися!”. Дівчина не пам’ятала як рушив поїзд, як мамина товаришка заховала її у себе. Так і врятувалася.
В кінці війни військові формування УПА були реформовані. Всі сили більшовики кинули, щоб знищити загони повстанців. Смерть ходила за плечима. Повсюдно були облави. У криївках хлопці знищували себе самі. У 1952 році було знищено криївку у с.Лани. Там був крайовий провід УПА.
Все менше і менше залишається у Щирці бойових побратимів. Від років не втечеш. І сьогодні, коли Україна здобула свою незалежність, щоб розділити з нащадками радість визволення, у кожну домівку приходять дружини із княжого Києва й Львова, полки козаків з-під Берестечка, гайдамаки із Холодного яру, юні герої Крут, полки УСС, повстанці УПА. Сьогодні з нами мільйони загиблих від голоду, тисячі замучених у катівнях НКВД у 1941 році, сьогодні з нами депортовані на Сибір, в’язні сталінськах таборів, які, часто безіменними, лягли у вічну мерзлоту Колими і пекучі степи Казахстану.
Тож тепер, коли вже повстала Україна, як велика вільна і незалежна держава, митці з дерева, бронзи чи міді, повинні, просто зобов’язані, витесати постать Незнаного Українського Лицаря. І повинен стояти він десь біля Золотої київської брами, а біля його п’єдесталу горітиме вічний вогонь, як то є у всіх народів світу. А доки ще чин незнаних українських лицарів припадає пилом забуття, ми повинні, бодай, зі своїх простих слів і квітів скласти їм величний Монумент Слави.

 Підготував учень 10 класу Щирецької ЗОШ


Поширте та додайте в закладки

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Пошук
Custom Search
Натисніть
Календар публікацій
Березень 2024
П В С Ч П С Н
« Лют    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Стрічка новин

Інтерв'ю з письменником

                                      «Час минає й слідів[...]

Оголошення

ОГОЛОШЕННЯ Всім, хто бажає придбати книгу[...]

Оголошення

Оголошення У неділю, 28 жовтня 2018 року, о[...]

Єдиноборства

Щирецькі чемпіони  За підтримки Громадської організації[...]

Аргентина 2018

Олімпійське срібло у Оксани Чудик  З[...]
Новини податкової

Інформація 10.02.2022-3

Навчальний семінар з актуальних питань[...]

Інформація 10.02.2022-2

На «гарячій лінії» у Львівській[...]

Інформація 10.02.2022-1

У Львівській ДПІ відбувся семінар -[...]
Погода
Погода в Україні
Музичний плеєр

Here is the Music Player. You need to installl flash player to show this cool thing!

Хто онлайн
8 Гостей
Рекомендуємо!