У Варшаві, 14 квітня 1637р «Владислав IV по смерті війта Миколая Лаща, надає солтиство щирецьке Себастьянові Чермінському».

Після спустошливих набігів татарської орди у 1626 році прибутки з села Хоросно–Старе зменшились, а значна частина господарки була знищена (64 %). Не зважаючи на ці обставини, шляхта не зменшує експлуатації селян. Така ситуація сприяла  виникненню протестів і про це йдеться у документі за 1641 рік. Селяни з Попелян та Дмитре у відповідь на утиски від місцевого орендаря Станіслава Гжибовського затоптали худобою його луки та поля засіяні вівсом, що розташовувались у Хоросно.

Долина Львівське Опілля. Вид на село Хоросно від Стрийського гостинця

Себастьян Чермінський у заяві, датованій  31.05.1649р., доповідає, що не зможе платити податок за села Хоросно і Семенівка, тому що вони: «знищені і майже з землею порівняні, а людей багато в неволі або вимерло. Що правда села Пустомити, Малечковичі та Милошовичі – заплатили у 1649–1650рр. повний податок. «Це неначе щасливі оази серед спалених і безлюдних околиць».

У цьому ж 1649 році хороснянські селяни Стець Білоган та Яремко Ткач заявили перед судом про неспроможність села платити податки тому, що воно восени 1648 року було знищене татарами і майже повністю зрівняне з землею. Але село відродилось, повстало з руїни і вже у 1676 році тут проживає  40 дорослих осіб.

У люстрації воєводства руського за 1661–65 рр. вказано, що село Хоросна разом з селами Семенівка та Острів (передмістя Щирця) належало до війтівства Щирецького. Ця приналежність була зазначена ще у 1627р. – село тоді розташовувалось на 4 ½ ланах, Посесором війтівства був королівський ротмістр Міхал Моршковський.

Карта – шкіц (Щирецьке війтівство)

Під час люстрації був осаджений лише 1 лан. Раніше у селі було 12 осадників, але залишилось лише 4 котрі сидять на 1 лані. Сплачують чинш з чверті лану по 12 грошів. З чверті лану дають вівса 2 півмірки, що складає з лану 8 півмірків по 15 грошів. Дають троє курей звичайних з чверті лану, що складає загалом з лану 12 курей по 3 гроші. Яєць не дають. Десятина від пчіл впродовж давнього звичаю від вулика сплачувалась по 6 грошів. Загородників у селі було 2, що правда жодного чиншу вони не сплачували, але кожного тижня мали відробити  повинність від полудня. Комірників, що на городах сидять було 2. Податки не сплачували, але відробляли один день на тиждень від полудня. Ці ж піддані на чверті лану зобов’язані впродовж 3 днів на тиждень відробити по полудні. Ходять відробляти у жнива , а також у косовицю та до громадження сіна. Форшпан до Львова відправляють своїм коштом. Сторожове мають платити 1 флорин.

В селі на цей час була корчма до якої належало півтори чверті лану та сіножать. Цю корчму утримував Стефан Буць. Двірського пива у ній не шинкує, лише впродовж давніх традицій платить чинш за землю – 12 флоринтів.

В селі є млин – на третій межі поставлений, котрий утримує мельник Василь. До нього належать чверть лану та лука з городом. Мельник повинен відробляти лише один – повний день на тиждень. Чинш з цього млина дає «не любо». Але враховуючи минулі роки кладе з нього по 6 флорентів.

На карті другої половини 18ст у Хоросно Старому розташовані два млини на двох ставах

В селі є вибранець в котрого є посесором учтивий чоловік Іван – гайдук; щороку відправляє до обозу пахолка.

Хоросна межує з Раківцем – містечком оо. Єзуїтів з одного боку, з Красовом з другого, з Добрянами з третього, з Поршною з четвертої сторони. Фільварок при цьому у селі пустує, на ньому не сіють жодного збіжжя, хоростом заріс. Піддані наймають [staj] 14. Від [staja] землі по 6 грошів дають, що складає загалом 2флор. 24 гроші. Загальна сума провіанту з цього села та фільварку 26 флор 18 грошів. Челядь фільваркова: уряднику salarium 16 флоринтів. Сума усіх доходів з сіл Семенівка та Хоросна з фільварком 367 флор. 27 грош.

У люстрації села Схнилів вказано, що це село має право вільного вирубу деревини у лісі Деревач званий держави щирецької.

Північна межа с. Хоросно-Старе – Ліс Деревач – фільварок на Кривуля

5липня 1678р. у Львові, король Ян Собіський надає Іванові та Анастасії Лешковичам солтиство у селі [Foroszna]. Тут мабуть йдеться про шляхетного Івана–гайдука, котрий отримав вибранецтво разом з попівством у Хоросні на ½ лану, котре належало до щирецького війтівства і не мало жодного стосунку до осад на німецькому праві. Гайдучина у Хоросні розташовувалась – зправа перед Cандигурою.

«Вільності» – солтисів зводились до права випасу худоби на всіх пасовищах, лугових і лісових, вільного вирубу дерев у королівських лісах для власних потреб, права варити пиво і гнати горілку на власний ужиток та до звільнення від усіх повинностей і солдатських постоїв. Надання – солтиств здійснювалось у формі доживотних привілеїв, як правило, прямим спадкоємцям . Солтиси мали своїх десятників. Усі судові справи стосовно солтисів розглядались громадським урядом або замком, котрі також збирали з них лановий збір, викликали на службу. Роль збирачів виконували ротмістри. Солтисів залучали до різних службових обов’язків, фортифікаційних робіт, а в міру потреби полкова канцелярія могла зажадати рекрута-вибранця у повному споряджені. Проте рідко солтиси особисто відбували службу, а наймали за себе добровольців. Частина солтисів несла службу як «гайдуки», тобто виконували функції земської поліції.

Гайдуки Речі Посполитої (1600 – 1625рр) 1 – гайдук; 2 – десятник; 3 – волинщик; 4 – ротмістр; 5 – пахолок

Стосовно вибранців то це була вибранецька або ланова піхота , де служили селяни з королівщин, тобто з державних маєтностей. З 20 ланів землі село виставляло одного вояка-піхотинця, що звався вибранець. Його звільняли від усяких податків і повинностей, за них усі обовязки виконували інші селяни. Вибранець мав бути здатний до війська і що чверть року ставав до свого ротмистра на перегляд із добре наладженою рушницею, з шаблею й сокирою, в одягу такої барви, яка була для його відділу назначена. В XVII в. вибранці носили жупани й делії (опанчі) блакитної барви, з червоними петлицями й червоною підшивкою.

Гайдук часів Яна Собеського. 17 ст

Мобілізація вибранців йшла повільно: на зібрання призначували їм два місяці, на прихід до табору — місяць. У війні використовували їх до служби в рядах, як саперів, при будові окопів, деколи при артилерії. Вибранецької піхоти з українських земель бувало небагато; Галичина давала до 200 вибранців. Вказано, що Іва -гайдук щороку відправляв до обозу пахолка. Пахолками були молоді хлопці, що служили у шляхтичів зброєносцями під час походів. На відміну від таборової челяді або звичайних прислужниників вони також брали участь у боях. Рота поділялася на почоти, по 10-20 чоловік. Старший над почотом звався товариш, рядовиків звали челяддю, пахолками, драбами.

Люстрація від 1661р вказує, що річний дохід з війтівства у Хоросні складав 1416 злот. 29 грош. Лише від спуску рибних ставів дохід становив 600 злот.

Рибні стави на Деревацькому потоку у Хоросні

У Львівських судових книгах записана скарга селянина Павла Білогана з Хоросно, складена від імені громади, в якій йшлося про грабежі королівського війська під час постою в 1686 році. Жовніри забирали селянське сіно, ночами розбивали комори, крали зерно. Загальна сума завданої шкоди становила 66 золотих і їх ніхто не компенсував.

Гайдуки. Малюнок Адольфа Лаутензака

16 лютого 1693р. у Гродно, Ян Собеський дозволив Александрові та Терезі з Чекаржевич Потоцьким надати у державу села Хоросно та Семенівка, Анні з Іскринної , що у землі Саноцькій – підстольній Беській.

У Варшаві, 5 липня 1729р король Август 2 призначає комісарів для розмежування сіл Семенівка і Хоросно з Милошовичами. Комісари чомусь довго вибирались і прибули на місце за рік часу.

У Варшаві , 22 липня 1730р король Август 2 повідомив Йозефа і Людвіку Потоцьких – власників сіл Семенівка та Хоросно про вислання комісарів для розмежування їх від Милошович і Пустомит.

Територія с. Хоросно-Старе і його межі на середину 19ст

На сеймі 1733 року посли від шляхти львівської землі просили в короля дозволу для шляхтичів Венявських з Милошович для винагородження певних заслуг, збудувати міст біля Хоросно, щоб збирати на ньому мито. Для шляхти питання сплати податків було найбільш важливим і найбільш болісним, оскільки податки сприймалися нею як важкий тягар, до якого вона вдавалася вкрай неохоче і лише тоді, коли іншого виходу не було, а несплата податків загрожувала ще більшими матеріальними втратами. Дію цього закону мала можливість відчути на собі Софія зі Жмігрода Стадницька, вдова по Себастьяну Чермінському, котра була покарана з причини несплати кварти. 30 cерпня 1658р король Ян Казимир своїм указом відібрав у неї солтиство у Щирці і села Острів, Семенівка, Хоросно і надав цю власність Францішкові Левошинському, мечникові перемишльському – довічно.

Військові порядки і спорядження польської піхоти “Стокгольмський рулон”, або польською «rolka sztokholmska».

Кварцяне військо утримувалося за рахунок 4-ї частини (кварти) прибутків від королівських маєтків (звідси і його назва). Складалося з піхоти й кавалерії. В 1632 р. у кварцяне військо було введено артилерію. Значна частина кварцяного війська (4-6 тис. солдат) була зосереджена в селах і містах України. Кварта сплачувалась у розмірі 792зол. 15гр. Цей податок називався ще «четвертий гріш» і належав він до постійних, ординарних прибутків скарбу, що йшли також на платню війську. Його використовували переважно для охорони державних кордонів і придушення народних повстань.

Титульний листок інвентарного документу

Документом датованим 24 грудня 1764 року, Щирецьке староство доводить про введення Пелагії Потоцької, вдови львівського кастеляна, щирецького старости Йосифа Потоцького у володіння Щирецьким староством разом з приналежним до цього староства селом Хрусно. Село у цей час належало до війтівства і річний дохід від господарки становив – 3 170 зол. Війтівство у Хоросні згадується до 1765 р

Андрій Книш

  Історія німецьких переселенців на Щирецькій землі бере свій початок у далекому 1785р. Містечко Щирець на цей час було перенаселене євреями і налічувало девять сотень жителів. 31 серпня сюди прибули 128 сімей переселенців з Південно-Західних земель Пфальца, і лише 9% були вихідцями із Гессена і Вюртемберга.

Німецькі колоністи

Зустрівшись тут з важкими умовами життя та бідним місцевим населенням німецькі колоністи були дуже розчаровані. Взимку 1785/86 років їхня кількість збільшилась до 155 сімей. Приміщення у яких їм довелось жити були жахливі, а про повернення додому не могло бути й мови. Отже довелось освоюватись, важко працювати. Їх діти ще довший час у всьому собі відмовляли, лише внуки отримали від своїх родичів спадок та відчули результат праці своїх попередників.

До так званого «Щирецького ключа» входило 9 поселень колоністів: Щирець, Дорнфельд (Тернопілля), Розенберг, Айзідель, Фалькенштайн, Нове Хоросно, Райхенбах (Красів), Варсхау, Лінденфельд (Липівка).

Герби колоній Щирецького ключа (Кraemer Julius «Heimat Galizien, Ein Giedenkbuch» Аuflage Stuttgart, 1988) Вгорі – Фалькенштайн, на право по колу – Лінденфельд, Райхенбах, Нове – Хоросно, Айзідель, Щирець. В центрі – Дорнфельд

Закладення одного селянського двору коштувало 1200 гульденів, а вартість усіх дворів, що розташувались на території Щирецького ключа складала 375 600 гульденів.

Осередком у згаданому ключі стало поселення Дорнфельд, а початком його заснування слід вважати 1786р. До справи взялися 86 селянських господарств, кожному виділили по 8,5 -14,5 га землі. Кайзерівський нагляд за поселенцями було доручено управителю Хемненю. Медичну допомогу надавав хірург зі Щирця Андреас Шлезінгер та акушерка (призвище не відоме) з річним окладом 100 флоринтів.

ЖИТЛОВА ЗАБУДОВА .

Звертаючи увагу на забудову поселень німецьких колоністів, можна зробити висновок, що вони виділяються своїми солідними розмірами, характерними силуетами та архітектурними деталями.

Забудова німецькими колоністами проводилась зазвичай біля старих українських чи польських сіл, серед слов’янських господарств утворюючи самостійну, автономну общину зі своїми грунтами.

Айнзідель перші згадки 1784 – засновано на землях села Воля Серницька.

Дорнфельд – 1784 – на землях села Добряни

Лінденфельд – 1783 – на землях села Лубяна, від границі села Добряни

Нове Хоросно – 1783 – на землях села Хоросно

Райхенбах –  1783 – на землях села Красів

Розенберг – 1784 – на землях Щирця.

Фалькенштайн – 1781 – на землях с Никонковичі

Кадастрова карта колонії Дорнфельд 1854 р.

Кількість населення в колоніях могла складати від 30 до100 осіб – середньо великі, від 100-300 осіб вважались великими. Забудовниками передбачались мережі релігійних та освітніх закладів із власною ієрархією. В основу планування було положено лінійний тип поселення зі значною шириною головних доріг. Житлові будинки розташовувались вздовж вулиць переважно з твердим покриттям з малими рівномірними відстанями. По при вимощені тротуари тяглись пасма троянд. В більшості випадків будинки утворювали єдиний комплекс зі стайнями, cкеровані торцем до вулиці. У більших наділах окремі житлові будинки розташовані головним фасадом до вулиці, а господарська забудова – паралельно , позаду подвір’я, розвиваючись в окремих випадках у периметральну забудову. Городи, як правило планувались із садибою. Ділянки колоністів, на відміну від довгих переділених смуг галицьких сіл, відрізнялись своєю компактною формою. Для прикладу у Дорнфельді діляка першого типу відповідала розмірам: 46м х 86,5м, другого: 46м х 115м, третього 69м х 58м. Загальна площа колонії Дорнфельд 47га для 88 господарств.

Хата у колонії Розенберг (виконана з частковим поєднанням дерев’яного каркасу)

У регулярну структуру Дорнфельда вписано квадрат для розташування кірхи, яка була поєднана із системою вулиць за допомогою грабових алей. Такі ж алеї утворювали навколо кірхи ромбоподібний у плануванні парк.

Початково забудова колоній була дерев’яною або на основі дерев’яного каркасу із заповненням цеглою – сирцем чи глино – солом’яними вальками.

Будинок у Щирці (житлова частина суміщена зі стайнею)

Ця конструкція стін  найдовше збереглась у господарських спорудах. Розмір старої каркасної хати у Дорнфельді 15,6м х8м. В кінці 19ст. житлові будинки зводились переважно з цегли. В багатьох будинках фундаменти взагалі відсутні. Стійки стін опираються на потужні дубові фундаментні балки, що покладені на основу з тесаного каменю – пісковика на висоті 15 – 20 см. над рівнем землі. До Першої світової війни , досить часто зустрічаються глинобитні підлоги, пізніше переважають дерев’яні підлоги. В господарських сінях, коморах і деколи на кухнях зустрічаються підлоги вимощені плитковим каменем.  Допоміжно-господарські функції не суміщуються з житловими. Досить часто одна із стаєнь блокувалась з житловим будинком безпосередньо або через дровітню. У дворах найбільш заможних господарів подвір’я вимощувались каменем.

Хата мурована з каменя (два вікна у кімнаті) Дорнфельд

Нові житлові будинки збудовані у 1936р. мають розмір 16м х 10м. Всі без винятку, житлові будинки мали два входи:

– парадний, від вулиці, розташований посередині хати;

– господарський, через сіни з боку подвір’я.

В будинку були передбачені житлова кімната, спальня та кухня, обладнана піччю з мурованим димарем. Площа вітальні сягала (25 – 30 кв. м), відповідно спальня (15-20 кв.м.) Висота кімнат від 2,1 до 2,5 м. Практично у кожній житловій кімнаті передбачено два вікна.

Окрім цього вікна виділялись своєю видовженою пропорцією. Вхідні двері звернутого до вулиці парадного входу багато оздоблені різними деталями та дрібно почленовані. Господарські двері складались з двох однакових полотен, які розміщувались одне над одним і мали автономну систему петель та замків. Тому могли відкриватись незалежно одне від одного . У теплу пору року верхня частина дверей була постійно відкритою. Під багатьма будинками  розташовані одно та двох камерні підвальні приміщення – пивниці.

Хата у колонії Доренфельд (горище переобладнане у мансардний поверх)

Горище, яке традиційно служило для збереження зерна і мало посилену конструкцію перекриття, у міжвоєнний період перетворюється у мансардний житловий поверх.

Основним покрівельним матеріалом до початку 20 ст. була солома, в міжвоєнний період широкого застосування набули черепиця і оцинковані металеві листи.

Горища житлових будинків  утворювались за рахунок високого даху – крокви підіймаються під кутом 45 – 60 градусів до горизонту. В межах горища знаходяться великі димозбірні камери, що об’єднують димові канали різних печей у 2 комини.

Оригінальне викінчення фаєрмура у житловій будові Дорнфельд

У цих камерах вмонтовані дверцята і колосники для вудження ковбасних виробів і шинки. Завдяки вікнам у фронтальних стінах, горище досить добре освітлене.

Нове будівництво у Дорнфельді велось до самої війни – останні два будинки було зведено у 1935-36 роках братами, які звели млин у Доренфельді. Також тут діяв склозавод.

Млин у Дорнфельді

В дрібних колоніях замість кірх служили молитовні будинки або каплиці, розташовані серед рядової забудови чи на периферії поселення. У поселеннях зі складнішими планувальними структурами на перехресті головних вулиць формувалась площа, як композиційний центр планувального закладення, на ній зводилась кірха.

Кірха у колонії Дорнфельд – аерофотозйомка(світлина надана Олегом Стецишином)

Окрім криниць у кожному дворі, на кожних 8 житлових будинків копали одну громадську криницю.На території, де проживали римо-католики, колоністи закладали придорожні хрести, які виконувались з дерева, каменю або металу. Стояли вони на всіх підступах до поселення.

РІЛЬНИЦТВО

Ще задовго до входження краю до складу 2 Речі Посполитої колоністи стали створювати Рільничі товариства – орієнтовно у 1889р. Осередки існували від 27.02.1904 р. в Дорнфельді, Новому Хоросно, Фалькенштайні (1905 р). Рільничі гуртки з’являлися у цих осередках, де їх кількість перевищувала 10 чоловік. Поміж себе вони обирали управу гуртка, платили щомісячні внески на закупівлю сортового насіння, сільськогосподарських знарядь, товарів щоденного вжитку для власного магазину. Старшиною гуртка до якої часто належала інтелігенція зачитувались реферати що до впровадження селянами у своїх господарствах передового досвіду у землеробстві та тваринництві. Кожен осередок мав свою бібліотеку зі специфічною літературою до якої належали і рільничі часописи, які обов’язково передплачувалися керівництвом рільничих гуртків.

Після першої світової війни гурток у Дорнфельді відродився вже 3. 11. 1929р, Фалькенштейні 26. 11. 1930р.

26 червня 1935р в Айзіделі управу осередку рільничого товариства обрано в складі голови Йосипа Зазулі та його заступника Бісядецького. З німецьких колоністів до складу керівництва осередком ввійшов лише Михайло Лятер. На звітно-виборчих зборах у Дорнфельді 7 липня 1935р нову управу очолив Ян Шік (голова), Карл Шанквайлер (заступник), Георг Якоб (касир), Едвард Гарлфінгер (секретар), Георг Бехтлофф, Вільгельм Бехтлофф, Рудольф Гарлфінгер, Фердінанд Манц, Карл Раух, Леопольд Росслер і Кароль Шеуер ( члени управи). До осередку в Айзіделі у 1931р належало 13 членів.

Господарська будівля у колонії Дорнфельд

Ще при заснуванні колоній німці почали закладати сади в яких потопали їхні поселення. Добре розвинуте садівництво вже на початку 20ст було у колоністів Фалькенштайна (12 га).

КРЕДИТОВІ СПІЛКИ.

Велику підтримку розвиткові землеробства, тваринництва і ремесел серед німецького населення надавали кредитно-ощадні спілки та успішно функціонували заготівельно-торгові коперативи. «Каси Райффайзена», одними з перших розпочали свою просвітницьку роботу посеред німецької меншини і не тільки.

Фрагмент мапи на якому зображені (виділені голубим) об’єднання кредитових спілок Щирецького ключа

Станом на 1913р німецька кооперація вже нараховувала 41 кооперативу, до яких входило 2 835 членів. По закінченні бойових дій у Східній Галичині слідом за касою «Райффайзена» запрацювала кредитівка у Дорнфельді (20.02.1922р). В кожній колонії не могло обійтись без активістів, що очолювали кооперативи. Зокрема у Дорфельді головою був Йоган Шік, Георг Бехтльофф (заступник), Кароль Раух (касир), Якоб Бекер, Якоб Гарлфінгер, Якоб Георг, Леопольд Рьослер, Фрітц Зеефельд, Йоганн Шіссер, Вільгельм Шрауер.

МОЛОЧАРНІ

Також досить успішно розвивались молочарні у, які звозили молоко з цілої округи. У Дорнфельді такий заклад був заснований 29 лютого 1932р. Окрім молока тут ще приймали яйця. Управа складалась з 5 осіб і обиралась терміном на три роки. До першого складу управи входили Вільгельм Бехтльофф, Рудольф Кюгнер, Йоган Шік, Кароль Шреуер та Георг Якоб. Розвивалась вона дуже добре і кожного року мала прибутки. Вже у перший рік своєї роботи дохід становив 1 216, а в 1933р – 900 злотих.

Для виробництва одного кілограма масла було необхідно 3,6 кг. Сметани, а на один кілограм сиру – 9,9 кг молока. Середня жирність молока становила 8,5 відсотків.Німці, котрі проживали в українських селах залучали до збуту молока і місцеви селян, покращуючи таким чином їхнє матеріальне становище. Фрітц Зеефельд та Йоган Шік з Дорнфельда входили до складу управи «Спілок кооператорів Малопольщі». Ця організація збиралась щорічно у Львові на підведення підсумків своєї роботи.

Вхідні двері житлового будинку Хоросно Нове

РЕМІСНИЦТВО

За австрійської доби на Галичині з’явилось багато німецьких ремісників. У сільській місцевості: в колоніях і українських селах, найбільше відомостей збереглося про млинарство, ковальство і кравецтво в меншій мірі німці були стельмахами та шевцями.

Вхідні двері житлового будинку у Дорнфельд (символічно)

Колодіями працювали у Гьот в Айзіделі, Й. Швайтцер, в Фалькенштайні .В міжвоєнну добу кравцем у Дорнфельді був М. Бекер, а у Фалькенштайні Л. Бізанц та Г. Кремер. Шевцем в Айзіделі був – Ф. Штібер, а в Дорнфельді Л. Гайлер, К. Гофманн, Д. Манг, В. Штібер.Столярами були П. Рьош з Айзіделя, Л. Гарц з Дорнфельду, Г. Раух з Фалькенштайну. Корчми працювали у Дорнфельді та Райхенбаху.Крамниця з продажу споживчих і промислових товарів, тютюнових виробів  тощо працювала Дорнфельді.

Андрій Книш

 З великою радістю, читаючи газету «Голос народу» (№26, 2016 року), довідався про відкриття, з ініціативи вчительки Стефанії Деревацької, у Щирецькій середній школі №1 І-ІІІ ст музею творчості видатного українського художника Осипа Куриласа

І я, як споріднений з художником, до глибини душі вдячний усім тим, хто протягом довгого часу намагався його відкрити.

Жаль мені,що перебуваючи на чужині, нічим не долучився до цієї важливої події. Одночасно читаючи статтю «Музей Осипа Куриласа у Щирці», роблю деякі зауваження на дослідження творчості художника Андрія Крижанівського. І одночасно нагадую, що не оригінали картин були в музеї.. (дописую – атеїзму) перетворену совєтами церкву Святої Трійці. І одні з ненайкращих, як написано в газеті. Хіба художник писав кращі і некращі?

Не оригінали були там, а фоторепродукції з таких картин: «Автопортрет», «Дружина», «Гуцульське весілля», «Жебрачка»та ін., які спочатку знаходились у Будинку культури, а пізніше перекочували у музей атеїзму. Хіба художник був атеїстом? Блюзнірство! Але про це пізніше. У 1956 –1959 р.р. я працював завклубом у Никонковичах, одночасно вчився у культосвітньому технікумі і відвідував музей Народної творчості по вул. Драгоманова. І на моє прохання дирекцією музею були виготовлені фоторепродукції з вищеназваних картин для клубу с. Никонковичі. Але опинились у Щирецькому Будинку культури. Тільки хто їх переніс у церкву-музей варто дослідити. Через кілька років,підчас ремонту в середині храму(побілка відвологлих стін), я випадково їх побачив в кутку серед сміття знищених, відвологлих,зацвілих. Свідком цього був молодий хлопець. Я взяв їх – думав відновити. Жаль, що не вдалось.Така доля тих експонатів.

Далі пан Андрій роздумує… «де поруч із Українською греко-католицькою церквою Святої Трійці знаходилась невеличка хатина, саме тут, як запевняють науковці, з’явився на світ майбутній талант…», хоча є інші версії.

Ну і що? І які науковці? Автор не вказує. Хоч мені відомо. Це Кім Науменко та Микола Батіг.

Одночасно мені жаль, як правнуку Петра Куриласа – батька відомого художника Осипа Куриласа, за те, що «дослідник» написали багато неправди про митця.

А хіба міг художник у той жорсткий час написати про себе правду, що народився у заможній сім’ї? Не міг!..

Напевно він сміявся б з тих досліджень його життя.

Та не був мій прадід Петро Курилас зубожілим дякоучителем і не жив у дяківській хаті при церкві у Щирці з купою голодних дітей і не народився там майбутній художник!

Насправді мій прадід Петро живу селі Острів – передмісті Щирця.Тут ще за радянських часів була сільрада, яка знаходилась на місці, де сьогодні проживає сім’я Новак, вулиця Грушевського. Збереглось про село тільки вулиця Острівська і фігура про ліквідацію панщини.

А господарство прадіда Петра було заможним, знаходилось у такзваному «Закутку», або коло колишнього молокозаводу. Одночасно прадід  дякував у церкві в Щирці, вчив дітей грамоти.

Щоб полегшити обробіток своїх полів, які знаходились у різних місцях, не витрачати даремно часу на переїзди, прадід Петро продав господарство в Острові і купує газдівство у Никонковичах. Разом із землею в єдиному масивів кількості 8 моргів, велику курну хату під стріхою з гніздом бузька та господарськими будівлями: стайнею, стодолою та криницею.Такі курні хати у той час будували, щоб не платити податку за димоходи і не забруднювати атмосферу. І переїжджає з багатодітною сім’єю. Серед малих дітей був і Осипцьо, як його називала моя бабуся, зі спогадів якої пишу ці рядки. Тільки де міг взяти гроші «зубожілий» до краю дяк, щоб купити таке майно? За один морг землі можна було хату збудувати, а за вісім? Тільки не зрозуміло чи купив у борг в 500 ринських, чи купив і борг колишнього господаря? Написано, що купив з боргом…Тоб-то оплатив ще і борг. Тільки про гроші дослідник чомусь мовчить. Хіба він знав їх вартість?

Коло цієї курної хати у Никонковичах, а не у Щирці, на фотографії у монографії-альбомі п.Андрія Крижанівського зображений мій прадід Петро Курилас зі всією великою родиною. Серед неї знаходився й Осипцьо – у майбутньому видатний художник. Цю фотографію, розказувала тітка у Никонковичах,позичив якийсь пан, обіцяв що поверне.

Цю землю, яка простягалась від села майже до хутора Толока, який існував до колективізації, добре пам’ятаю. Особливо сінокіс, на якому «било» джерело з холодною водою. З якого малим пив воду.

Пам’ятаю і ту курну хату. Бабуся на триніжку під бовдуром страву варила, а дим через відкриті двері стелився у сінях і далі на горище. А там фільтрувався стріхоюі виходив на зовні. У цій хаті у дитинстві я деякий час зростав, дихав їдким димом, плачучи від нього, слухав стогін бабусі і розповідь про її тата, маму, братів і сестер, які переселились з Острова..

Пізніше прадід посадив великий сад. А за селом утримував велику пасіку і дітвора їла мед ложками. Залишки пасіки, обгородженою високою тростиною з фруктовими деревами, добре пам’ятаю.

У селі Никонковичах у прадіда Петра ще народжувались діти. Мабуть і бузьок сприяв – приносив майже щороку. Та і те, що після смерті першої дружини, вдруге оженився з молодою дівчиною.

Скільки у цій курній хаті з глиняною долівкою ще народилось дітей, достеменно ніхто не знає. Слабші вмирали, здорові виростали.Йшов природній відбір.

Найбільше прадід Петро мав клопоту, як народжувались і виростали дівчата. Змушений був готувати придане: морг поля або гроші на поле, корову або коня,повну скриню з одягом, пухову перину, подушки і все те, що необхідно жінці… Щоб свекруха «кривим оком» на невістку не дивилась і не шепотіла «Злидні!..».

З часом прадід Петро усіх дівчат заміж віддав, у дівках незасиділись і «кривим оком» на них не дивились…

Із синами прадід Петро клопоту не мав. Землі не давав. Господарку не дробив. Вчив усіх синів ремесла. Серед них були шевці, кравці, столяри, вміли хати будувати і на полі працювати. А ще своє вміння ремесла передавали нащадкам. Усі сини були одружені в своєму і в навколишніх селах.Усі мали чудовий голос, були дяками у церквах, володіли майже усіма музичними інструментами. Навіть одному із синів дали кличку «басіста» – грав на контрабасі.Усі, як і їхній тато, були глибоко віруючими, народжували багато дітей. Самі доживали глибокої старості, як їхні діти, навіть і внуки тай правнуки.

А найстаршого сина Клима, хлібороба за покликанням, прадід Петро одружив на багатій вдові аж у Миколаїв. З часом до дітей вдови приєднались і їхні спільні діти й серед них Василь – майбутній греко-католицький священик.

Тут, в селі Никонковичі, зростав і майбутній художник Осип.

Напевно прадід Петро з ним мав найбільше клопоту, бо син не був здатний ні до ремесла, ні до праці в полі, а тільки до науки.

Не раз бабуся пригадувала, як її тато жалівся: «Буде бідний Осипцьо… З науки не проживе на світі… Не хоче вчити ремесла…Хліб би мав у руках».

І рад-не-рад прадід відвозить Осипця до Львова у бурсу здобувати науку. А разом з ним везе підводу дров на зиму, картоплю, овочі та відповідних жирів –смальцю, щоб бурсаки не голодували і в теплі вчились. Так, що бідний селянин не мав змоги вчити сина навіть у бурсі…

В інших дослідженнях дехто доводить, що після закінчення бурси художник повертається у Щирець. До кого? Напевно у стареньку дяківську хату? Може! А чому не до батька у Никонковичі? Забули дослідники. Тільки чому повертається?.. А тому, що в умовах Австро-Угорщини – продовжує дослідник, – вихідцю з народу вчитись було складно…

А те, що багато працював – то правда, написав навіть образ «Серце Ісуса» для церкви у селі Никонковичі, яке вважав своєю другою батьківщиною.…

З приходом радянської влади у 1944 р. Осип Курилас, дізнаємось,– відновив своє членство у спілці радянських художників, яке було перерване німецькою окупацією і на схилі літ радо включився у творче життя. А може був лояльним до радянської влади, щоб на старості літ з дружиною не бути вивезений до Сибіру? Напевно, що так! І художник пише картини на радянську тематику: про героїв соціалістичної праці, про колгосп у Щирецькому районі.. А хіба мав вихід?

Під час війни на деякий час повернувся у Никонковичі. Там проживав у сина свого рідного брата Петра-Івана. Заходив і до нас. Добре пам’ятаю його високого з вусами, з великим собакою.

За портрет Сталіна був відзначений Сталінською премією в сумі 5000 рублів та медаллю «За трудову доблесть». Премія по його «згоді» пішла на відбудову народного господарства, значок лауреата та медаль почепили йому на груди.

Хіба не зі страху бути вивезеним до Сибіру, був лояльним художник до радянської влади і віддячував їй? Хіба не знали кадебісти, що Осип Курилас був Січовим стрільцем? Хоч не воював зброєю проти росіян, а олівцем – малював карикатури на них. Але то крапля води в морі, а страх був у найголовнішому.

Хіба не знали кадебісти, що сини священика о.Василя – його племінника, знаходились у лавах УПА? Один з них сотник Ярослав загинуву бою з ними. А двох інших: Романа і Степана – розшукують. Сам священик знаходиться у Сибіру. Зате, що не зрікся своєї віри, засуджений на 10 років таборів у 1946 році.

Хіба вони не знали, що сини рідного брата художника – Степана Куриласа – дяка із Сердиці в УПА?

 Один з них – Степан загинув у бою і невідомо де похований. І тільки люди, і я в тому числі, довідались, коли прочитали на стеллі-пам’ятнику Музею «Пам’яті жертв сталінських репресій» його прізвище. А другий засуджений на 10 років Сибіру.

Усе знали кадебісти, тому і тримали художника у постійному страху до кінця життя.

За те після смерті художнику відомстили. Майстерню опломбували. Картини і архів конфіскували, вважали їх не його власністю, а «всенародним» надбанням…

Часто чую, читаю, що кадебісти багато його картин спалили. Намою думку – не згоріли картини. Адже рукописи не горять! Їх розікрали «папєреднікі» і передали своїм нащадкам. А хіба зараз окремі можновладці-депутати не задекларували в електронних деклараціях картини О. Новаківського, І.Труша та інших. Мабуть і серед них є твори Осипа Куриласа. Було б по-людськи, якби їх повернули людям.

…Хочу відзначити, що великі здібності до художньої творчості мали й внуки та правнуки прадіда Петра Куриласа. Особливо сини бабусі та її внуки. Мій двоюрідний брат Михайло з Никонкович (загинув у часи ІІ Св.війни), у стодолі на стіні олівцем намалював справжню баталію – бій совєтів з німцями. З приходом совєтів у селі моя тітка мала клопіт, не мала вапна, щоб стіну забілити.

Але підтримки для удосконалення таланту у той час хлопці не мали. Жаль, що художник свого таланту малярства не передав родині. Напевно на те були якісь причини…

За те син о.Василя Василь(живе в Брюховичах) став відомим архітектором. Проектував церкви на Львівщині. А внучка о.Василя, дочка мого троюрідного брата Степана, Лариса, прославила себе у США, виготовила великий монумент-пам’ятник, присвячений Голодомору на Україні.

Така моя коротка розповідь про прадіда Петра Куриласа і його родину, його синів – художника Осипа, якого останній раз бачив на похороні бабусі. Його братів – Степана з Сердиці, якого при зустрічі я в руку цілував, його синів – моїх вуйків Степана, якого я ніколи небачив, а з Ярославом зустрівся після повернення його з Cибіру. Хоч про Степана капітан КДБ мене у 1955 р. допитував.

Як і про сина брата Осипа – Клима,– о. Василя, з яким зустрівся у с. Никонковичах після його повернення з Сибіру в 1956 р, про синів о.Василя – Степана та Романа, яих КДБ розшукували – моїх троюрідних братів, з якими зустрівся у Щирці після їх приїзду з США.Жаль, що не маю детальних відомостей про інших родичів, розкиданих по світу – нащадків прадіда Петра Куриласа та про його сина Осипа. Вони живуть у другому, третьому і в наступних поколіннях. Мабуть зі скромності не афішують своєї спорідненості з видатним художником.

Серед них були вчені і багаті, але чомусь не могли для історії осягнути такої колосальної праці,яку зробив пан Андрій Крижанівський – монографію-альбом про творчість Осипа Куриласа. Напевно тому, що йому, як сину священика, насамперед, дорога духовна цінність творчості митця. Великий поклін Андрію Крижанівському від нащадків. Як і організатору музею – Стефанії Деревацькій.

Роман Курилас, внучатий племінник художника Осипа Куриласа, Щирець – Італія

  Містечко Щирець розташоване у живописній місцевості на правому березі притоки Дністра, річці Щирка. Що до географічного розташування, то саме тут проходить кордон західної окраїни Опілля і Дністерсько–Сяноцької алювіальної низовини.

Якщо брати до уваги офіційні джерела, то перша писемна згадка про Щирець у літописах датується 1126 роком.   Скоріш за все звичайне поселення існувало на цих теренах значно раніше, адже тут проходив старий шлях з прикарпатських солеварень, який перетинався з дорогою, що вела з Волині до Угорщини.

На світлині: тризуб на срібняку Володимира Святославича

Цікаву версію, щодо походження назви міста Щирець підказує у своїх дослідженнях директор місцевої школи пан Ігор Деревацький. На його думку в основі сучасної назви лежить не що інше, як тризуб. Справа у тому, що цей знак має прадавню назву «Трійця». Перед  тим, як установилась назва «Трійці», символ божественної триєдності звався Щр (Щир,Шир,Чир), існував дуже давно і символізувалось Тризубом.

На світлині: фрагмент карти за Ізидором Шараневичем

Варіанти слова «Щир» поширені в багатьох мовах від адигейської до французької. Символ ліг в основу літери, яка позначала звук «щ». Причому, не лише в українській глаголиці і кирилиці, а також  у алфавітах етрусків та греків.  Олександр Черненко підказує свою версію, щодо назви місяця, на який випадає вшанування Трійці, й нині зветься “червень”. Чому не Трійцень, а Червень?  В давні часи голосних не було, а приголосні ч, щ і ш не розрізнялись. Словники наводять такі  значення слова щирий: прямий,відвертий,  відкритий, шляхетний, тощо. Відкинувши від слова “щирий” прикметникове закінчення та голосні, яких в давнину не знали, маємо ім’я, що вимовлялось як Щр. Пізніше, коли в мові з’явились голосні то стали вимовляти – “Щир”, “Щер”, “Чер” і тому подібне.

Відомо, що на Північному Кавказі в мові адиге й досі є слово “Щр “, яке означає троїстість (три, трійця). В поєднанні зі словом “кес”, яке означає “спрямованість”, “плин”, “меч”, адиги утворили слово “щркеси”, тобто “троїстоспрямовані” або “поклонники Трійці”.Пізніше слово “щркеси” стало вимовлятися як “черкеси”. Думаю не випадково недалеко від Щирця розташоване село Черкаси.

Легенда розповідає, що в горі біля Щирця, знаходяться священні золотий пояс, плуг та Щирець (символ святої Трійці).

Горішня церква в Щирці (на Пісках)

Серед  міщан зберігся переказ  про церкву-фортецю, яка була заснована грецькими торгівцями задовго до хрещення Руси-України.  У Літописі Моравської єпархії ця церква згадується за 986рік. Галичина у цей час була частиною Велико – моравської держави.

Інший переказ про те, що Щирець заснований як грецька торгова факторія під назвою Номарх. Грецькі та римські історики та географи тих часів дають координати поселень по річках, які впадають в Дністер , а їх біля сотні.

На березі річки поблизу церковної гори житель сусіднього села Піски відшукав у намулі грецьку глиняну амфору, а мешканець Щирця знаходив тут крем’яні знаряддя праці первісних людей.

Омелян Партицький у «Старинній історії Галичини» звертає увагу на плем’я Скирів. У словарі Стефана Візантійського Скири названі племенем кельтським. Вони ще не раз згадуються дослідниками і до прикладу Цайс і Міленгоф зараховують їх до германського племені, а на підтвердження наводять готське слово [Skeirs] в значенні (зрозумілий, докладний). Мікльошич відносить їх до слов’янського виразу Щирий. У такому випадку на плем’я Скирів вказує назва: Щирець (Скірець).

Горішня церква в Щирці (на Пісках)

У словнику української мови Бориса Грінченка  подається пояснення слова Щирець – чистий пісок, або незайманий грунт. В один ряд тут також поставлені значення : до щирця, до дна, до кінця, до остатку.

Згадки про давню церкву- фортецію на Золотій горі не безпідставні, адже до наших днів тут збереглись залишки давнього валу, що правда майже розораного місцевими жителями. Золота гора – частина плато оточеного з трьох сторін урвищами, а пологий бік захищав глибокий рів з валами. Думаю, не випадково, брати Володимирко та Ростислав – князі звенигородський та перемишльський вибрали Щирець для мирних перемовин. Цей факт підказує, що зустріч такого рівня могла відбутись при наявності у Щирці укріпленого замку.

У 1241 році оборонну фортецю оточили монголо – татари і знищили її. На старих мурах- фундаментах, згодом, була збудована церква Різдва Богородиці. Церква тоді була трибанною, з дерев’яними куполами на кам’яних стінах.

На світлині: церква Різдва Богородиці на Золотій горі. Літографія з колекції А. Крижанівського

З розповідей місцевих жителів можна дізнатись про підземний хід, який провадив від церкви до збудованої пізніше плебанії. Цим  ходом татари проникли у церкву, де сховались жителі містечка і вирізали всіх людей. Львівський вчений В. Вуйцик, який досліджував історію церкви Різдва Богородиці писав, що «у пізніші часи кров на стінах церкви, на згадку про трагедію, відновлювали червоною фарбою».

Щирець, церква Різдва Богородиці, світлина початку ХХ століття

 В часі війни 1915р. від розриву бомби на горі біля церкви відкрились на огляд залишки підземних ходів. До речі, про підземні ходи, чи то природні печери, мені доводилось чути від поважних старших чоловіків у Хоросні. Буцімто, в дитинстві  їм заборонялось відвідувати місцину між Хоросно і Добрянами – де колись розташовувався  Василіанський монастир. Мовляв, там ще тоді частково зберігся вхід у печеру- підземелля, котра в свій час використовувалась ченцями, як комунікація між монастирями у Хоросно і на Золотій горі у Щирці.  У документах XVII ст. зафіксована назва щирецької гори – Монастир. У «Жерелах до іст. України Руси» ще у 1565 р згадується монастир Щирець.

Андрій Книш

Традиційний народний костюм є продуктом нашарування різних історичних епох. Впродовж довгого періоду народне вбрання відігравало важливу роль в обрядовості українців та було складовою частиною матеріальної культури. Народному одягу були притаманні численні функції, пов’язані з духовним світом людини. Він формувався і удосконалювався під впливом економічних, історичних та побутових факторів.

На початку XX століття на Опіллі (Львівському Опіллі) шили одяг із матеріалів виготовлених у домашніх умовах: полотна, шкіри тварин, фабричної тканини. Майже кожне село різнилось багатством орнаментальних композицій і кольорів, своєрідністю крою одягу та вишивкою.

Дівчата з села Бродки зодягнені у міщанський одяг походять з родини священника. Пані, котра сидить,на відміну від двох інших, на шиї носить лише хрестик. На руці дорога шалянова хустка з френзелями.

В усі часи одяг виконував соціальну функцію і відповідав  соціальному стану його власника.  Привілеєм заможних людей, було носіння шовкових, парчових тканин, мережива.

Дівчина з села Хоросно – вишивка по рукаву – вертикальна, розшитий горсет (кірсетка). Спідниця шалянова, тонка вовна в квіти. Фартух вишитий в складки. На рукаві манжет, білі рукавички. Черевички шнуровані.

У селах одяг не залежав від тенденцій моди і  тут, як правило, більше уваги приділялось одягу дівчат та молодих жінок.

Жінки з с. Дмитре поблизу Щирця. На передньому плані зображені заміжні жінки. Хустка на кембалці, накинута на голову. Господині поверх спідниці носили запаску (фартух). Дівчата без головних уборів. Поверх сорочки кірсетка шита із ситцю, вовняної тканини, шовку. Вони були цікаво звужені при талії, розширені знизу, надавали легких силуетних ліній усьому комплексові. Ззаду при талії нашивали ряди ґудзиків і робили глибокі складочки. На відміну від жіночок, котрі сидять босоніж у дівчат на ногах шнуровані черевички.

Повсякденний жіночий одяг складався з сорочки, спідниці , запаски,  камізельки. Зазвичай буденну сорочку рідко оздоблювали вишивкою, а якщо оздоблювали, то тільки на манжетах і  комірі. Святковий та обрядовий одяг шили з найтоншого нового полотна та прикрашали пишною вишивкою. 

Дівчата з с. Бродки. Намисто скляне, фабричне (пацьорки). У дівчини з лівогого боку – рукав сорочки оздоблений вишивкою навскіс. Запаска оздоблена висячими тороками – френзлями. Черевички шнуровані. Дівчина по правий бік – прикраси одягнені поверх кірсету вказують на її високий статус. Рукав і фартух запаска оздоблені вишивкою в основі якої лежить ромб.

Для  жіночої сорочки  показовою була вишивка плечової частини рукавів та манжетів  і відсутність вишивки попереду на грудях, оскільки перед сорочки прикривався камізелькою.  Також застосовувався прийом вишивання по зморщеній  частині рукавів сорочки.

Жінки з Попелян біля Щирця. На голові – хустка пов’язана на кембалку. Комір сорочки на стійці. Довкола шиї декілька рядів намиста. Поверх сорочки кабатик. Також вживали вислів лейбик. У жінки з правого боку – фартух вибійка.

У  галицьких жінок побутували широкі спідниці —  з домотканого полотна, фарбованого домашнім способом (вибиванки), або з штампованим орнаментом (вибійки). Поширені були спідниці з подвійною розмальовкою (димки) з білим орнаментом по темному тлу та спідниці з фабричної бавовняної тканини.

Дівчата з с. Хоросно.Ромб символ засіяного поля, зубці на кірсетці.

У селах поблизу Щирця жінки надавали  перевагу  однотонним кольоровим спідницям з купованої  тканини.  Шили їх широкими, оздоблюючи в нижній частині горизонтальною смугою плису або оксамиту. Поверх спідниці  носили білу запаску — край оздоблювали широким  узором. Також одягали запаску з купованої тканини в контрастних до кольору спідниці тонах. Тло запаски вишивали, а низ викінчували тороками.

Жінки зодягнені у кабатики. Комір призібраний при шиї. Поверх спідниці ткана запаска оздоблена мереживом на зуб.

Нагрудним жіночим одягом слугували безрукавки “лейбики”. Їх шили прямоспинними з нефарбованого домотканого полотна чи битого сукна й обшивали вовняними кольоровими шнурками. На півдні Львівщини їх шили приталеними з купованої матерії зелених чи синіх кольорів – оздоблюючи  кольоровою тасьмою краї. У вигляді рослинного орнаменту оформляли середину.

Молода пара з с. Красів. Орнамент з пишними квітково–рослинними мотивами. Контрастно виділені серцевини квітів.

Верхнім жіночим вбранням служили кабати, які шили з домотканого й купованого сукна – оздоблюючи поли кабата гаптованим квітчастим узором.

Жінка зі Щирця

 Під хустку жінки підкладали кимбалку. Кимбалки були у вжитку, так як, за народним звичаєм, заміжня жінка не мала права заплітати волосся, а лише намотувати або крутити.

На передньому плані парубок з с. Деревач – одягнений у стилі під львівського фраєра – галіфе (гаці), чоботи англіки, маринарка, вишита сорочка. Під маринаркою жилетка і ланцюжок від годинника. Старші люди свого часу вживали термін «фраєр з Вульки». Вулька – підльвівське село. Хоча фраєри мабуть були і на Білогорщі, і на Замарстинові. На задньому плані будівля Львівського університету.

Кимбалка могла бути виготовлена з прута, дроту, лози, ліщини, кори липи — лубка, берези, з грубого проклеєного тістом або укріпленого картоном полотна; могла бути обшита шкірою або обгорнена крайкою.

Андрій Книш

У містечках з магдебурзьким правом на посаду війта обирали  шляхетних осіб, а ще раніше війтівство було спадковим. На війтах також лежав обов’язок відбувати військову службу. Війт, який очолював міський суд (лаву) та міське ополчення не обирався, а призначався королем  чи державцем.

У 1397р. в містечку  Пшеворськ,  «сандомирський воєвода Ян Тарновський  видав документ, який дозволяв війту Мацєю  на 100 ланах землі  (німецької міри) заснувати місто Щирець».

Його мешканці через 10 років мали платити восени по 16 гр. з лану землі, давати по 2 каплуни, 2 міри вівса, 12 яєць, 2 мотки прядива та платити 6 гр. церковної десятини.  Війту на­лежала половина грошових чиншів з млинів, яток шевських, пекарських та різничих, шоста частина від  чиншів земельних, третя частина від судових штрафів та оплат. Війт мав право на власну лазню (король і староста могли митись у ній безкоштовно). У військові походи війт повинен був виступати з 2 вершниками на добрих конях та лучником.  У жовтні цього ж року король Ягайло надав містові Щирець магдебурзьке право з щотижневими торгами та річним ярмарком.

У юрисдикції Щирецького війтівства також були солтиства з будинками фільварковими, млинами, корчмами, ґрунтами, виготовленням і вишинком горілки і багатьма іншими «приналежностями».

У Львівській землі в XV столітті виділялися Львівський, Глинянський, Городоцький, Жидачівський, Олеський та Щирецький повіти. Отже, після того,  як містечко  Щирець отримало магдебурзьке право,  у 1423 році набуває статусу повітового центру. У 1469 р. – місто згадується як заставний королівський маєток.

Щирецьке війтівство

У Кракові 5 березня 1532р. Королеві Сигизмунду І довелося закликати свого повіреного Оттона з Ходча, щоб той « … не дозволяв війтові щирецькому, Станіславу Пуршніцькому, копати став рибний, якщо ця робота могла б принести шкоду полям, що належать до міста».

Але, мабуть, справу було вирішено на користь війта, оскільки вже  4 вересня цього ж року, король Сигизмунд І «наказав жителям щирецького передмістя виконувати роботи біля королівського рибного ставу».                                                                                                                                    

Відомо, що з 1441р. королівським указом львівські купці звільнялись від сплати мит «а спеціально з риби».

У другій половині червня 1458р., «Януш з Малечкович заставив свою саджавку на р. Щирка, Михайлові Білакові  за 17гривень. Доходи з саджавки мали ділити на двох».

Рибу розводили у ставках і солили за кращими візантійськими та італійськими рецептами. Львівська риба мала добру славу і широкий попит. Відповідно її стали експортувати у великі міста Європи. На посіл в основному йшла щука та лин, а карасі вживали більше на місцеві потреби.  В львівській королівщині пересічний дохід від ставів на рік становив 1156 зол. Щирецький став був один з більших і давав при спусті чистих 600 зол., другий став був у Михончичах (Дмитре) і продавався на спуст за 800 зол.

Процедура зі ставами  була дуже проста: на річці або потоках, де траплялась ложбина, ставили гать, яку піднімали на кілька ліктів над рівнем води. Зарибивши воду, два роки давали на розплід, а на третій  спускали воду й виловлювали рибу впродовж  кількох тижнів, або й місяців, коли став був більший. Кращу рибу солили, гіршу продавали „на березі”. Обов’язок робити при гатях, сходитися на „ґвалт” (аби не зірвало став)  зачислявся  до обов’язків селян. Спуст риби частіше припадав на великі церковні пости.

У Пьотркові 18 червня 1555 року  «Сигизмунд Август повідомив Мацея Горецького, хорунжого познанського, писаря польного, тимчасового  орендаря староства львівського, що надав Петрові Боратинському, каштелянові перемишльському і старості самбірському, став і млин в Щирці розташовані».

Король Сигизмунд І, якого ще називали Старий, пішов з життя 1квітня 1548р. Відомо, що будь-яка зміна правителя несе з собою переміни. На місце старих симпатиків попереднього  короля приходять інші.

Сигизмунд І (1січня 1467 – 1 квітня 1548) – король польський і Великий князь Литовський, пан і дідич Русі з династії Ягеллонів.

Довге правління Сигизмунда І (1506 – 1548рр.) стало «золотим віком» для польської Корони. Саме за його правління відбулось становлення українського  козацтва. Королева Бона (дружина з 1518р.) вмовила його до створення спадкової монархії і коронування у 1529р. сина Сигизмунда Августа на молодшого короля.

У 1556р «Сигизмунд Август, король,  наказав Сигизмунду Лігезі з Бібрки, старості львівському, утримати Петра Боратинського, каштеляна перемишльського і старосту самбірського в посілості війтівства щирецького».

Сигізмунд II Август

Мабуть, староста Лігеза не міг змиритися з попереднім указом короля (від 18 червня) і створював незручності Петрові  Боратинському. На що король Сигизмунд Август відреагував 28 червня 1557р.,перебуваючи  у Вільно. Своїм указом він « ..заборонив Сигизмундові Лігезі турбувати Петра Боратинського в осілості млина та ставу у Щирці».

Цей П. Боратинський (1509 – 1558рр.), секретар королівський і бургомістр краківський, відомий юрист і оратор, мав особливий статус. Під час зустрічі Королеви Бони, князь Петро Іванович Боратинський привітав її такою вишуканою промовою латиною, що королева розчулилася до сліз, хоча в Італії, безумовно, чула не одного оратора та знавця латини. Він був сином Яна Боратинського – відомого переможця над москалями під Полоцьком, старости рогатинського та хорунжого перемишльського.  Навчався за кордоном. Його постать була знана і у театральних колах.  У 1549р. він одружився з Барбарою  – сестрою  Вацлава Дідушицького власника Пустомит і Малечкович. На цей час Петро Боратинський  був маршалком  сейму в Пьотркові. У 1553р. засідав в сенаті як каштелян белзький та староста самбірський.

Королева Бона Сфорца

У 1556р. він відпровадив королеву Бонну до Італії, а Ізабелу – сестру Сигизмунда Августа і дружину короля Яна Запольського, до Угорщини, де її важке становище підтримав щирою промовою.

Петро Боратинський

Їздив згодом як надзвичайний комісар Речі Посполитої до Італії.  Закінчив життя у 1558р. Віддана дружина Барбара поставила йому надгробок при замку краківському. Його синові на цей час було шість років . Мати дала йому належне виховання і освіту в академії краківській в Німеччині і при дворі короля Августа. Але єдиний син Ян згодом хорунжий перемишльський і староста рогатинський помер не залишивши нащадків. «Хвалу дому Боратинських забрав з собою до гробу».

Щирецькі стави на мапі з колекції Шнайдера

Згідно декрету щирецького дідича Петра Боратинського вище згадані млин та став міський були приєднані до війтівства з усіма пожитками, що з цього млина та ставу надходять. У цьому декреті вказано: «що усі міщани і передміщани мали б у згаданому млині, а не де будь інше солоди і різні збіжжя молоти. А в разі спустошення цього ставу, або зруйнування греблі,  міщани, або передміщани зобов’язані вислати до направи греблі робітників, а пан орендар також  мав би цьому сприяти. Війт щирецький має право спускати цей став та виловлювати у ньому рибу, коли йому до вподоби. Якщо згаданий став був би спущений, або відбулась руйнація  греблі, і ці чинники призвели б до зупинки роботи млина , то усі збіжжя від міщан та передміщан, війтів щирецьких повинні дочекатись аж до відбудови греблі цього ставу»

Щирецький став на світлині 1900р.

1565р. – за даними люстрації місто Щирець займало 100 ланів. Серед них 3 лани належали війтові, 1- ксьондзові, 1- православному монастиреві. Міщани від лану землі мали платити по 16 гр. чиншу, віддавати 8 корців вівса, 2 курки, 12 яєць. В місті було 7 пекарів (всі жінки), 6 шевців, 3 різників. Тут збирали торговий та ярмарковий податки, мито від дрогобицьких торговців сіллю. Всі міщани платили сторожове, яке йшло на міські потреби. Фільварок мав лан землі. Було в ньому 8 корів, 6 телят, 16 свиней. На току було 80 кіп жита, 65 кіп пшениці, 60 вівса та 35- ячменю. Прибуток з міста становив всього 35,5 зол.

Андрій Книш

1768 р. на Правобережжі спалахнув могутній народний рух — Коліївщина. Повстання було жорстоко придушене, 400 полонених гайдамаків прислали на страту до Львова.

Страту повинен був провести Ф. Коритовський, який розсудив, що стратити 400 людей завжди можна встигнути, адже 400 міцних чоловіків — це безплатна робоча сила, нехай працюють. І засуджені до страти звели чудовий будинок. Закінчений він був у 1770 р. Після цього гайдамаків стратили: частину — у Львові, на горі Страт, а частину — по містечках Галичини, після жорстоких катувань. Четверо гайдамаків були знищені у Щирці. На цьому місці, на в’їзді в Щирець зі сторони Ланів встановлено пам’ятний хрест.

І.Деревацький.
Щирець

Відзначаємо 25 років “живого ланцюга“, який з’єднав людські долоні зі Львова до Києва. Це було надзвичайно духовне, ідейне піднесення, де вийшли сотні тисяч українців. Майже в кожного були синьожовті стяги, стрічки і в багатьох на очах – сльози радості. Адже такої щасливої днини довелося довго чекати. Одним з організаторів цієї великої події у Щирці був Ігор Деревацький (на світлині), з яким згадуємо підготовчі дні та неділю 1990 року.

- Таке не забувається, воно навічно у пам’яті, адже це частина нашої історії, – говорить Ігор Теодорович. Хоча минуло чверть століття, у мене все це перед очима, здається, що все відбувалося вчора. Необхідно відзначити, що тоді ще жили у тоталітарному режимі, міцною була кадебістська машина. Будь-які демократичні рішення давались зі скрипом. Ініціатором заходу виступив Народний Рух України, осередки якого були створені майже у кожному селі. Вже тоді Пустомитівщина показала свою позицію, обравши до Верховної Ради опозиціонера Михайла Косіва, а до обласної – мене та Зіновія Гаєцького з Лісневич.
- Ігоре Теодоровичу, давайте згадаємо підготовку до “живого ланцюга“. Ви були тим містком, який з’єднав Львів зі Щирцем?

- Тоді багато часу перебував в обласному центрі. Постійно проходили різноманітні наради, зустрічі з В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями та іншими активістами. Народний Рух України збирав найдовіреніших людей, давав вказівки, рекомендації. На початках про ланцюг Львів-Київ заговорили у вузькому колі. Боялися нишпорок. Пізніше ця акція набула широкого розголосу.
- Пам’ятаю, коли вперше про це сказали у Щирці, в Народному домі, це викликало хвилювання, а з іншого боку радість…
- Найактивніші входили в гурт “Вертеп“, який виступав не лише у Щирці, а й у сусідніх селах, навіть в інших районах. Його членам першим і сказав, що готується “живий ланцюг“. Кожен, хто про це дізнався, мав шукати людей для поїздки. Поперевах була навіть боязнь, чи будуть охочі. Але вже через два-три дні відгукнулось сотні щирчан. Виникла проблема вже з транспортом.
- Було замовлено три автобуси…
- Але на місце збору біля УГКЦ Святої Трійці під’їхав лише один, водієм якого був Іван Пароля. Він витримав тиск своїх керівників, проявив кмітливість. І сьогодні, через чверть століття, ми вдячні йому за цей патріотичний вчинок, інакше була б зірвана поїздка на Житомирщину. Інші два транспорти не були подані, оскільки керівники наклали заборону на їх виїзд. Думаю, що, прочитавши ці рядки, це згадають. Вони гарно влаштувались. А таке не викинеш з голови, совість заговорить. Та нехай Бог буде їм суддею. Через брак автобусів багатьом довелося залишитись вдома. У неблизьку дорогу поїхали найбільш активні, міцної статури. Серед них дві жінки Ольга Романів та Катерина Марод.
- Щирчани отримали дільницю на Житомирщині?
- Точніше у селі Перемога Новоград-Волинського району. Ми були останнім “загоном “ із заходу, з’єднуючою ланкою. Схід представляли артисти з оперного театру з Києва.
- У дорозі не було боязко, що вас можуть не пропустити працівники ДАІ?
- Звичайно. Нас неодноразово зупиняли. На автобусі з двох боків майоріли українські прапори. Тож намагались завжди знайти якусь зачіпку. Та коли їх обступили кремезні хлопці, вони м’якшали і бажали щасливої дороги.
- Як вас зустрічали місцеві жителі?
- Вийшли з автобуса пустка. Не видно жодної людини. Добре оглянувшись, побачили жінок, чоловіків, які ховалися за хатами. Першим вийшов високий чоловік з дитиною, який сказав, їх запевняли, що приїдуть західники і будуть їх знищувати. Поступово вступили з ними у розмову. Пояснили, що це – нісенітниця, брехня. Пройшлись селом з колядкою. Це заспокоїло місцевих. Під’їхало і два міліцейських “бобики“. Поводились нахабно, але, побачивши наших славних хлопців, втихомирились і зникли. Поступово жителі села взяли у руки прапори. Першими, як не дивно, це зробили діти. Неадекватно на початках поводився і голова колгоспу, але після розмови зі мною заспокоївся. І навіть взяв у руки синьо-жовтий прапор. О 12-й годині всі взяли у руки стрічку, яка з’єднувала схід і захід країни. Після цього всі обіймалися, колядували , співали . Було надзвичайне піднесення. Мешканцям села залишили прапори, символіку. Прощалися, як добрі друзі.
- Сьогодні серед нас вже немає чимало людей, які були у поїздці?
- Сумно і прикро, але уже відійшли у потойбічний світ подружжя Володимир та Ольга Романіви, Микола Верхоляк, Йосип Ірза, Мирон Явний та інші. Окремо хотів би сказати добрі слова про пана Явного, який був активним членом гуртка “Вертеп“, учасником спорудження у селищі пам’ятника Тарасу Шевченку, створення “Музею сталінських репресій“.
- Через рік Україна стала незалежною країною. Чи могли сподіватися, що Росія у 2015 році вчергове почне окуповувати нашу територію?
- Північний сусід тиран. Інакше його не назвеш. Щоб дбати про свій народ, який вимирає, Путін і його прислужники хизуються зброєю. Легко захопили Крим. Таким же чином хотіли загарбати Донбас. Не вийшло. Отримали по зубах, зупинилися. Поступово гартується, міцніє українська армія. Ворог це вже відчув. Наше завдання створювати загони самооборони в кожному селі і місті, щоб у випадку безладів терористів навести порядок і знищити окупантів. Боже великий, єдиний, допоможи нам відродити велику Україну, не територію, а велику християнським духом і силою людей, які за неї загинули…
Р.Скочиляс.

Коротка біографічна довідка про відомих учасників Першої світової війни.

Курах Михайло — народився у селі Сердиця під Львовом 19 вересня 1895 р. Сотник (в еміграції полковник) армії УНР, поет. Закінчив Львівську гімназію. У серпні 1914 р. був виликаний до австро-угорської армії, служив в артилерії. Останнє звання в австро-угорській армії — лейтенант. Потрапив до російського полону. У серпні 1917 р. таємно залишив самарський табір військовополонених разом з ешелоном вояків-украінців, що прямували на поповнення 34-го армійського корпусу (1-го Українського). Після прибуття до корпусу був призначений начальником канцелярії. У грудні 1917 р. вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, один із організаторів Січової артилерії. З кінця лютого 1918 р. — командант передків 1-ї батареї Січових стрільців. Після розформування Січових стрільців з наказу німецького командування. 30 квітня 1918 р. разом із кадрами батареї виїхав до Запорізької дивізії Армії Української Держави. Був помічником командира 4-ї батареї Запорізького легкого гарматного дивізіону, сформованої з галичан. Наприкінці вересня 1918 р., після отримання дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців, разом із батареєю виїхав до Білої Церкви — місця формування загону. Був помічником командира 1-ї батареї Січових стрільців. З 21 листопада 1918 р. — командир 2-ї гарматної батареї Січових стрільців. З середини січня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців 6 грудня 1919 р., очолював 1-й (з середини липня — 28-й) гарматний полк Січових стрільців Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. з наказу Січової Ради вступив до Української Галицької армії. Згодом повернувся до Галичини. З 1921 р. жив у Львові, був керівником відділу пропаганди Української військової організації. У 1939 р., після окупації Галичини радянськими військами, залишився у Львові за завданням ОУН. У червні 1940 р. був висланий разом із родиною до Архангельської області. У 1941 р. був відправлений на поселення до Казахстану, в колгосп «Жана-Туратс» Красногорського району. Був довіреним польського посольства у цьому районі, головою обласного правління Союзу польських патріотів. Заарештований 27 листопада 1944 р. за звинуваченням у польській націоналістичній діяльності. Повністю зізнався щодо своєї участі в УВО та ОУН. У лютому 1945 р. був переданий із НКВС Казахстану до НКВС УРСР, втратив у в’язницях дружину та 2 дітей. У 1946 р., як польський громадянин, згідно з угодою між радянським урядом та головою польського еміграційного уряду генералом Сікорським був відпущений до Польщі. У 1947 р. виїхав до Австрії. Восени 1956 р. переїхав до США, був активним громадським діячем. Помер 18 червня 1962 р.від серцевого нападу у Нью-Йорку, у помешканні рідного брата Івана. Автор збірки віршів «Перед брамою», шо вийшла у 1963 р. посмертно.

Курилас Осип – український маляр, працював у жанровому портретному живописі, представник реалістичної, демократичної традиції в образотворчому мистецтві («Жебраки», «На Гуцульщині»). Народився 7 липня 1870 р. у містечку Щирець у багатодітній сім’ї дяка, який був учителем народної школи. Потяг до малювання у хлопця проявився рано, але батько хотів, щоб син унаслідував його професію, тому віддав хлопця до дяківської бурси. Потім, у 1886 році, Осип вступив до Художньо-промислової школи у Львові, яку закінчив через 4 роки. Юнак мав бажання продовжувати навчання в Академії мистецтв, але для цього потрібні були гроші, які батько спрямовував на виховання решти своїх дітей. Осип підробляв малюванням ікон і портретів для міщан. У 1898 р. він отримав грошову допомогу від родичів, які жили в Хорватії і став студентом Краківської академії мистецтв. Брав участь у виставках, які організовувало у Львові «Товариство для розвою української штуки». Відвідав картинні галереї Відня, Мюнхена, Дрездена, Праги і Будапешту. До початку Першої світової війни жив у рідному Щирці. Роки Першої світової провів серед Українських січових стрільців, був стрільцем булавного відділу І полку Легіону УСС. У ті часи потоваришував із композитором Левком Лепким, який служив у тому самому відділі. Створив десятки портретів, жанрових картин і рисунків, які оспівують подвиги січовиків. На початку 1920-х років вів рисунок у художній школі, створеній Олексою Новаківським за допомоги митрополита Андрея Шептицького. У січні 1921 у Львові почав видаватися український сатирично-гумористичний журнал «Будяк»; для виконання ілюстрацій запрошено художників О. Куриласа, Л. Геца та П.Ярему. У 1935 р., після смерті Новаківського, очолив школу. У ті роки малював багато ілюстрацій для газет, часописів і шкільних підручників, картини на релігійну тематику (ікони «Богородиця» та «Ісус Христос»). Товаришував із письменником Василем Стефаником — Куриласові ілюстрації до «Кленових листків» досі вважають одними з найкращих. Повоєнні твори, які мусіли бути у жанрі соціалістичного реалізму і відображати «радість оновленої Галичини», були не найкращими роботами Осипа Куриласа. Типові назви його тогочасних картин: «Колгосп у Щирецькому районі» чи «На колгоспному дворі». Помер 25 червня 1951 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Анатолій Михайлик, учитель історії Пустомитівської ЗОШ І-ІІІ ст. №1

Стаття написана для участі у Всеукраїнському конкурсі наукових студентських робіт «Мальовнича Україна-туристичний край». Метою конкурсу є виявлення силами ініціативних студентів в регіонах України пам’яток історії, культури, природи, побуту тощо і їх дослідження в якості перспективних туристичних об’єктів. Для участі у конкурсі я обрала тему «Сакрально-фортифікаційні споруди смт. Щирець як перспективні туристичні об’єкти», адже вважаю, що смт. Щирець володіє значним ресурсним туристичним потенціалом, який на сьогоднішній день є недостатньо розкритий і потребує популяризації. 
Сакральні споруди протягом історії відігравали роль духовного та фізичного прихистку для людей. Тому часто, окрім основного релігійного призначення, вони були основними оборонними об’єктами у поселеннях. Проте, сьогодні сакрально-фортифікаційні споруди є мало вивченими та практично не використовуються у туризмі. Прикладом таких об’єктів є дві оборонні церкви та костел у смт. Щирець, які можуть стати основою для організації фортифікаційних та релігійних турів.

Щирець – селище міського типу Пустомитівського району, Львівської обл., розташоване на Опіллі над річкою Щиркою. Селище відоме з початків ХІІст. (при в’їзді у Щирець зазначено дату 1113 рік. щоправда не підтверджену архівними даними). Перша писемна згадка про Щирець у літописах датується 1126 роком. Можливо, Щирець заснували на межі ХІ-ХІІ ст., а швидше за все воно існувало як поселення ще й раніше – з сивої давнини. Його зручне розташування на притоці Дністра – річці Щирці (від неї місто й отримало назву), вказує на таку ймовірність. В документах XV століття містечко вже згадується як повітовий центр. В той час Щирець належав до королівських володінь. Я. Адамчик відзначив наявність давнього замку, який в пізніший період був перебудований на церкву. З інших джерел можна констатувати, що на цьому місці колись був монастир, оскільки в документах XVI і поч. XVII ст. гора, на якій стоїть церква, називалася Монастирською. Правдоподібно, що з часу надання статусу міста, Щирець отримав і міські фортифікації у вигляді дерев’яно-земляних конструкцій. Отже, можна сказати, що містечко Щирець у свій час мало достатньо потужній комплекс укріплень, який в цілому міг добре забезпечувати захист населення під час ворожих нападів.
Сьогодні Щирець є невеликим містечком у Пустомитівському районі на Львівщині, проте з багатою історією, та значною кількістю добре збережених пам’яток. Серед них особливе значення відіграють Троїцька церква, храм Різдва Пресвятої Богородиці та костел св. Станіслава.
Церква Святої Трійці датується XVI століттям. Її було колись збудовано з трьома дерев’яними банями на мурованих стінах. У 1805 році за розпорядженням губернії церква Св. Трійці була перебудована – бані усунули, а замість них на двоскатному верху встановили невеличку сигнатурку. Церква оточена кам’яним муром – можливо, у середньовіччі цей мур був частиною міських оборонних фортифікаційних споруд. Дивлячись на церкву св. Трійці, одразу ж видно, що перед нами оборонна споруда. Про це яскраво свідчать товсті кам’яні стіни і невелика кількість малих віконець. За радянських часів у храмі діяв музей атеїзму, а сьогодні церква належить греко-католицькій парафії.

Троїцька церква

Поруч з церквою розташовується дерев’яна дзвіниця, яка з’явилась тут у XVIII столітті. Тоді ж було споруджено мури навколо храму.

Дзвіниця Троїцької церкви.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці зведена у XVI ст. Це пам’ятка архітектури оборонного характеру, товщина стін якої сягає 1,5 м. Церква Різдва Богородиці (XVII ст.), як і Троїцький храм, являє собою споруду оборонного типу. 
В її архітектурному комплексі — мур княжих часів, храм і дзвіниця під ґонтом. Храм вважається одним з небагатьох вцілілих трикамерних споруд, характерних для української архітектури XV–XVI ст. Його перебудували легендарні архітектори В. Нагірний та Л. Левинський, однак підчас І світової війни снаряд знищив купол. 2008 року були виділені кошти на реставрацію. Зараз пам’ятці загрожує руйнація, храм стоїть у риштуванні та чекає на нові фінансові надходження.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці з дзвіницею та оборонними мурами

Ще однією сакрально-фортифікаційною спорудою у смт. Щирець є костел святого Станіслава. Будівництво костелу датується 1400 роком. Відбудова костелу зруйнованого внаслідок татарських набігів відбувалась у 1517-1553 рр. А в 1888 році костел ґрунтовно перебудований. Остання значна реставрація відбувалась 1912 року. Костел складається з каменю і цегли. Однонефний, прямокутний в плані, з гранчастою апсидою і трьохярусною вежею під шатром на західному фасаді. Неф перекритий циліндричним дахом. Над хором розташовані дві бійниці які зараз замуровані. Споруда костелу св. Станіслава , мабуть, виконувала в давні часи оборонні функції, про що говорять стрільниці отвори на фасаді. Навпроти головного входу в костел знаходиться дзвіниця. Кам’яна, двоярусна, з арочними отворами.

Він збудований у XV столітті за традиціями середньовічного містобудівного плану та був частиною укріплень міста.

Костел святого Станіслава.

Завдяки наявним сакрально-фортифікаційним об’єктам смт. Щирець є привабливим для туристів. Однією із форм розвитку даного виду туризму є організація туристично-екскурсійної діяльності даного спрямування, котру необхідно адаптувати до духовного змісту суспільного життя. При організації таких турів необхідно враховувати особливості національного складу населення регіону, щоб забезпечити в свою чергу толерантне відношення до різних релігійних конфесій, свободу віросповідання, утвердження демократичних засад громадського суспільства із врахуванням національних традицій. Окрім того, поблизу церкви Різдва Пресвятої Богородиці можливе проведення реконструкції боїв за участі як місцевих жителів, так і гостей містечка. Частина території і архітектурної спадщини може бути відведена під заклади сувенірно-торгового й гастрономічного призначення. 
Окрім того, Щирець наділений іншими об’єктами туризму. Завдяки цьому розвиток сакрально-фортифікаційного туризму може відбуватися на основі проведення тут туристично-екскурсійної діяльності за іншими напрямками. Наприклад, у смт. Щирець працює Музей пам’яті жертв сталінських репресій.
Розташований музей у селянській хаті. Тут налічується чотири експозиції: кімната пам’яті закатованих, Щирецька просвіта, Січові Стрільці і четверта експозиція присвячена ОУН та УПА. На стендах виставлені документи і фотографії, що свідчать про період репресій і події в селі. Музей є об’єктом зацікавлення як місцевих жителів, так і родичів репресованих чи просто небайдужих людей до цих подій. Тому в контексті проведення екскурсійної діяльності у музеї, додатково туристи можуть ознайомитися з сакрально-фортифікаційними спорудами.
Останнім часом велику увагу туристів притягують до себе колишні німецькі колонії, розташовані на території смт. Щирець. Тут знаходяться дві колонії : Розенберг та Острів. Завдяки цьому перспективним є розвиток ностальгійного туризму із залученням німецьких громадян, а заодно туристів можна залучити до відвідування церков та костелів.
Сакрально-фортифікаційні об’єкти мають значну культурну і духовну цінність і можуть стати основою розвитку екскурсійного, паломницького і подієвого туризму в смт. Щирець. Такі місця несуть в собі численні легенди і спогади про славне минуле і заворожують величною й суворою красою. Отже, можна стверджувати, що можливість ознайомлення з цими об’єктами великою кількістю туристів, буде позитивно впливати на економічний розвиток містечка. Інтерес до цих місць та об’єктів буде сприяти розвитку торгівлі, збільшенню кількості робочих місць, виготовленню сувенірів, розвитку сфери туристичних послуг. Безсумнівно, що дослідження сакральних об’єктів смт. Щирець потребує ще більш детального вивчення. Сподіваємось, що наше дослідження є першим кроком до туристичного освоєння цих об’єктів.

Дембіцька Софія Миколаївна