Що в житті цім зробив,чим живу?…

Вітаю!

Мене звати Вікторія, і сьогодні я б хотіла ознайомити вас із творчістю письменника мого населеного пункту,який є Лауреатом премії імені В.Дроцика,нагороджений почесною відзнакою «Хрест звитяги»,а також є автором книжки «Княже місто Щирець».

Вікторія:»Доброго дня,Романе. Дякую за те,що погодилися зі мною зустрітися,та дати відповідь на декілька запитань. Отож,почнімо…
Розкажіть будь ласка про себе. Де і коли навчалися?Чим займалися у вільний час?Що подобалося у дитинстві?»

Роман:»Добрий день. Значить закінчив я Щирецьку середню школу. У 8 класі захопився поезією і з 15-ти років вже писав вірші і так йшло…Почалося всьо з любові до книжок. Книжки-це було моє захоплення. Тільки навчився читати ,одразу записався у Щирецьку бібліотеку. За рік міг читати до 200 книжок. Був запас слів відповідно і я міг щось писати. Писав для себе,друзів,читав у школі вірші. Товариші то схвалювали і я того не полишав. Хоча я за  освітою інженер,закінчив Політехнічний інститут,але любов до книжок мене привела на літературну ниву.»

Вікторія:»Ого,так багато читали…Це справді неймовірно,адже на сьогодення-це велика рідкість…Розкажіть про свою творчість,будь ласка. Скільки книг ви вже написали,і про що вони?»

Роман:» За свою літературну діяльність написав я 21 книжку:13-поетичних книжок і 8-прозових. 6 із них-романи, і 2 книжки есе. То є «Історія Щирця» і ще «Насильницьке переселення українців із Польщі на терени Пустомитівського району». То так коротко мій літературний «паспорт».

Вікторія:»Коли вийшла ваша перша збірка?»

Роман:» Писав я багато,аж  у 1994 році я випустив свою першу  поетичну збірку «Покаяння». Потім написав ще три книжки і після того прийняли  мене до Національної спілки письменників України.

 Вікторія:»У 2018 році ви написали історію нашого містечка. Що ж  стало поштовхом для написання цієї книги  «Княже місто Щирець»?

Роман:»Я довго чекав щоб хтось із істориків таке написав,але такої книжки на жаль не було. Навіть маленькі села вже мали написану свою  історію…а Щирець?Тож є стародавнє,княже,древнє місто,якому по моїх дослідженнях вже є більше ніж 1000 років. У 986 році вже була згадка,що на Золотій горі був монастир,значить за моїми дослідженнями  поселення виникло приблизно у 965 році. Я собі вирішив,що то не гоже Щирцю не мати своєї історії. Якщо історики не хочуть,то я як не як письменник повинен написати…та й багато моїх знайомих казали:»Роман Михайлович,та напишіть історію Щирця». І я так взявся і буквально за пів року написав. Ну матеріалу в мене було перед тим багато. Написав і люди схвалюють,кажуть: “Хороша книжка…”

Вікторія: »Так,справді хороша. Я й сама читала в школі і мені сподобалося,не дивлячись на те,що я не люблю історичних книжок. А чи є у вас збірка,якою ви найбільше пишаєтеся?»

Роман:»…Є, “Тайна прозріння”.

Вікторія: »Чим саме вона “запала в душу”?

Роман: »То є філософська лірика…А мені якраз більше імпонує духовна і філософська лірика.

 Вікторія: »Які у вас плани на майбутнє?»

Роман: » Я зараз працюю над духовною книжкою. То вже буде моя 22…До речі,в середньому “пересічний письменник” скажемо так,пише до 10 книжок,а в мене вже є 21… То є дуже довга праця,а мені вже 75 років,тому дальше поки що не загадую…»

Вікторія:»Ну і таке останнє,заключне питання:Оскільки ви є досить таки відомою людино,вас часто запрошують на різні заходи,творчі вечори,зустрічі…Тож чи є у вас така зустріч,яка вам найбільше запам’яталася,сподобалася?

Роман:»Ну мені всі зустрічі дуже подобаються. Тому що на мій подив,а я трохи скептично до того ставлюся, людям більше подобаються все ж таки прозові твори,але знаєте,люди з величезним задоволення сприймають мою поезію. І то мені дуже імпонує і як то кажуть “окриляє”. Старші люди,здається далекі від поезії,але із захопленням сприймають більше філософські,духовні та громадянські вірші, молоді звичайно ж більше подобається інтимна… Тому у мене є на всякі уподобання.

Вікторія:»Дуже вам дякую. Справді було цікаво почути вашу історію,ваш шлях і ваші думки…»

Я справді  пишаюся тим,що у моєму населеному пункті є такі талановиті люди,які готові надихати молодь для читання,адже на сьогоднішній час-це велика рідкість… »

                                                                                        Студентка ЛНУ   

                                                                          Факультету журналістики

                                                                                           ЖРН-11с

                                                                                           Вітер Вікторія

народився в 1945р. в Щирці, Пустомитівського району. За фахом інженер. Активний учасник національного, духовного відродження та становлення незалежної України.

У 1990 році був обраний, а в 1998 році переобраний мером Щирця. Письменник, поет, прозаїк, член Національної спілки письменників України. Автор десяти поетичних збірок та роману. Поетичні збірки: «Покаяння», «Син Божий», «На перехресті віщих ліній», «Гороскоп для вечірньої вишні», «Вічності мить», «Відблиск черленої зірки», «Помазаний Музою», «Зерна мудрості», «Листи з минулого», «Крізь призму часу». Роман-епопея «Запах землі». Лауреат літературного конкурсу в номінації поезія за кращу книгу 2014року. Нагороджений медаллю «Почесна відзнака» НСПУ за 2010 та 2015 років.
Нагороджений медаллю «Хрест звитяги» Львівської облдержадміністрації.

Щирець

В Щирці наш рід, в Щирці і наш початок,
У глиб віків навічно проросли.
Тепер мені стояти тут на чатах,
Прадавні захищаючи вали.

Ми дивимось епосі чесно ввічі,
Кладемо камінь в мур нових віків.
Щоб хтось отої пісні не скалічив
Яку нам ще наш прадід заповів.

Він ще стоїть у тім вогненнім вирі,
Що тричі рідний мій Щирець обпік.
Тримає вперто бойову сокиру,
З надією вдивляється в наш вік.

Дорогу ми торуємо правдиву,
У круговерті повсякденних справ.
Ми творимо історію,як диво,
Щоб пісню цю і правнук наш співав!

о.Михайло Баричко народився 1868 р. й після закінчення духовної семінарії був висвячений на пароха. 1910 р. він прибув у Щирецький деканат. Доповннення до статті: “Кім Науменко. о.Михайло Баричко.” Адміністрація сайту вдячна анонімному користувачеві за надані світлини.

о. Баричко з дружиною

донька Щирецького пароха о. Михайла Баричка – Орися

Орися Баричко (посередині) донька Щирецького пароха з якимись товаришками

донька колишнього Щирецького пароха Орися Баричко зі своєю господинею-опікункою Марунею на подвір’ї власної хати. Їх щирі родинні взаємини оббрехав ради кар’єри у своїй новелі “Плями на сонці” тодішній викладач української літератури в середній школі Щирця Роман Іваничук (збірка “Не рубайте ясенів”- видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”, Київ 1961)
фото з 1959 р. Віри Обаль

Моя мама – Ольга Обаль, її кузинка Орися Баричко і господиня Маруня
Щирець 1959 р.
фото Віри Обаль

Мамина кузинка Ольга Баричко з чоловіком о. Сапишиним.

7 серпня минає 145 років з дня народження Осипа Куриласа зі Щирця. Його називають співцем Січового Стрілецтва, зачинателем модерного українського сакрального мистецтва, майстром мініатюри поштових листівок, людиною, “яка весь час була на вістрі подій і відчувала пульс життя українського народу”.

– Бог щедро наділив Осипа талантом і відміряв йому багато літ творчої праці, включається у розмову дослідник творчості цієї видатної людини, автор книги “Осип Курилас“ щирчанин Андрій Крижанівський. – Свого дару наш краянин не змарнував, не ”закопав його у землю“, а за біблійними канонами, рясно примножив.

– Андрію Львовичу, ви написали об’ємну книгу про Осипа Куриласа…
– Збір матеріалів йшов роками. Доводилося тижнями сидіти в бібліотеках різних міст. Аналізувати. Співставляти факти. Перечитати тисячі сторінок різноманітної літератури. Було складно і важко. Але про це не шкодую. Отримував від цього задоволення. Навіть не сподівався, що книжка буде на 280 сторінках. Назбиралось вдосталь матеріалів. Переживав, аби щось не пропустити, забути.
– Щирець знаний на відомі імена. Чому зупинились саме на цій людині?
– Про Осипа Куриласа все більше почали дізнаватися в роки незалежності України. У радянський період навіть у Львівському інституті прикладного мистецтва не згадувалася його творчість. На нього було накладено табу. За кордоном навпаки – українці з Європи, США, Австралії ставили його у приклад професіоналізму, у якого все виходило довершено й досконало. І не вина митця, а наша трагедія, що знищили його найкращі твори.
– Як сталося, що почали займатися О. Куриласом?
– Одного дня на початку 2000-х роках колекціонери з «вернісажу», що біля театру ім. М. Заньковецької, запропонували мені купити архів Осипа Куриласа – три туго перев’язані папки. На той час я досить довго цікавився підбіркою старих фото, документів з історії електрифікації, збирав квитанції по оплату за електроенергію з різних часів, прилади, тощо, за якими згодом був створений музей електрифікації Львова. Крім того, я займався нумізматикою. Досліджував монети львівського монетного двору. Їздив по музеях колишнього СРСР, України, Польщі, Молдови. То ж колекціонери мене добре знали.
Все ж пропозиція купити архів Куриласа застала мене зненацька. Сумніви пропали, коли я заглянув у папки – там були особисті нотатки митця, його детальна біографія, копія переписки з замовниками картин. Стало шкода, що ці матеріали розпорошаться і пропадуть безслідно. Художник не мав дітей, тому його надбання «розійшлося» між людьми. Вже тоді в мене визрів задум написати про нього. Почалися важкі робочі будні – писав одночасно три книги, і це крім основної роботи. Вечори і вихідні для мене були тоді годинами праці над ними, проте я не жалкував за часом відпочинку. Діставав неймовірну насолоду від самого доторкання до подій минулого, яке з кожним новим документом все чіткіше поставало переді мною. Найбільше сторінок написав під час відпусток. У 2006 р. вийшла друком «Історія електрифікації Львова», у 2007 р. «Львівський монетний двір у XIV-XV ст.», а ще за рік – у 2008 р. – книга «Осип Курилас». Об`їздив багато церков з його образами. Про них дізнався з його записок і листування. Шляхом особистих контактів з колекціонерами і працівниками музеїв, в тім і за кордоном, з котрими я познайомився при дослідженні монет. Отримав фотографії картин митця. Найбільше їх збереглося у збірці Національного музею ім. А.Шептицького у Львові. Цьому музею я й передав придбаний архів Осипа Куриласа.
– Яким за життя був Осип Петрович?
– Напрочуд скромною людиною. Нечасто про нього згадували у друкованих виданнях та періодиці того часу. Найбільше про митця розповідають його твори. Формування його світогляду та громадянина відбувалося під впливом закликів Івана Франка до щоденної виснажливої праці задля підвищення освіти народу. Будучи глибоко віруючою людиною, він одним з перших започаткував малювання образів з використанням народної орнаментники, багато з яких, розтиражовані з благословення Митрополита Андрея Шептицького, прикрашали стіни галицьких домівок.
– Андрію Львовичу, торкнемося життя, народження Осипа Курилася, адже в деяких книгах вказано різні села…
– Погоджуюся з вами. Тож поставимо в цьому крапку. У ці роки майже всі мешканці Галичини старанно зберігали вдома по одному примірнику біографії, щоб за потреби не сплутати якихось дат. Наведемо перші рядки з автобіографії, написаної ним особисто: “Я, Курилас Йосип Петрович, народився 7 серпня 1870 року у місті Щирці-Острові, повіту Львівського…”
З радянських часів згідно з новою орфографією почав називати себе Йосипом. Його батько був дяком у місцевій церкві Святої Трійці. Вважався освіченою людиною. Знав русинську, польську та німецьку мови. Майже напам’ять знав Псалтир й чимало церковних книг.
– Чому місцем народження Осипа Куриласа вказується ще село Никонковичі… Це помилка?
– У батька було 12 дітей: п’ятеро від першої дружини та семеро від другої. Від великої кількості дітей сім’я зубожіла. Батькам довелося залишити Щирець і переїхати жити у Никонковичі, де вони купили понад 4,5 га поля. Осип успішно закінчив навчання у дяківській бурсі в Щирці, сам навчився грати на сопілці. Його рисунки та малюнки захоплювали ровесників та старших осіб. Зразкове мав й письмо. Батько був проти аби син займався малярством. Та любов до малювання перемогла. Після закінчення школи Осип поступив навчатись у Львівську гімназію. – Доля і надалі йому усміхалася…
– Наполегливість, обдарованість Осипа зауважили. За навчання й працю винагороджували. Йому посипалися різноманітні замовлення на модні тоді, побільшені портрети з фотографій. Також малював рекламні вивіски для крамниць. Початкуючим аматорам приділяв уроки рисунку та малюнку.
– Сім’я була небагатою. За які ж кошти навчався за кордоном?
– З’явився покровитель – двоюрідний брат Михайло. Це брат по батькові від першої дружини. Батьки у 19-річному віці віддали його до війська. У Щирець після служби в армії не повернувся. Осів у Хорватії. Доробився до непоганих статків. Лише через 16 років перебування за кордоном написав до батька. Дізнався про талант малювання брата Осипа, вирішив йому допомогти. Щомісячно офірував на навчання 40 гульденів. Треба зазначити, що навчання у Краківській академії красних мистецтв було вершиною мрій і сподівань самого щирчанина. Викладати предмет у цьому закладі запрошували найвідоміших польських і європейських художників. Для нього кожен день в Академії був немов би свіжим ковтком повітря, від чого розпрямлялися крила творчості, а вразлива, спрагла нових вражень натура молодого талановитого митця, отримувала черговий поштовх до самовираження та впевненості у власних силах. За неповних шість років в Академії був відзначений п’ятьма срібними медалями і 19 конкурсними нагородами.
– Чи збереглися картини з першого періоду творчості митця?
– Їх обмаль. І знаходяться не лише в музеях України, а й в Польщі, Литві. А ще в приватних колекціях.
– Торкнемося приватного життя видатного щирчанина…
– Одружився досить пізно, у віці 36 років. Його дружина – Валерія Скорхан. Родом із Кракова, була римо-католичкою. Проте шлюб, за наполягання Осипа Курилася, брали у грекокатолицькій церкві в Кракові. Ходив на богослужіння і до церкви, і до костелу. Однак всюди наголошував на своєму українському походженні. Після Другої світової війни не виїхав, як більшість тоді львівської інтелігенції, яка мала хоча б якісь польські кровні зв’язки, на постійне проживання до Польщі, а залишився у Львові.
– Осип Курилас був серед молоді, яка піднялася на боротьбу за створення на розвалинах Австро-Угорської імперії нової Української держави…

– Влітку 1915 року художник із дружиною повернувся у Львів. Був мобілізований в одну із військових частин австрійської армії. Тут його й розшукав комендант Збірної станції УСС М.Волошин і запропонував перейти до легіону Січових Стрільців. Митець одразу дав згоду. Спілкуючись з романтично налаштованою патріотичною молоддю, 45-річний Осип Курилас переживав другу молодість. Його скерували до мистецької групи, головним завданням якої було підняти бойовий дух стрільців. Особливо популярним серед них був гумористичний журнал “Самохотник “, який витримав 40 видань. Справжніми витворами мистецтва у журналі були дружні карикатури Осипа Куриласа на оточуючих, навіть і найближчих соратників, виконані дуже дотепно і майстерно, в яких видно мягкий гумор і елегантний почерк. Вони пробуджують до сміху навіть того, з кого глузують. Вершиною творчості Осипа Курилася й основна заслуга у висвітленні історії Українських Січових Стрільців
– його живописні роботи: “Бій на Маківці”, “Битва на Лисоні”, “Прощання”, “Поранений”, “Чуєш, брате мій”. Безцінними для нащадків були портрети старшин. Гриця Коссака, Василя Дідушка, Семена Горука, Никифора Гірняка, видатних діячів цієї епохи Лева Лепкого, Олени Степанівни та ін. Осип Курилас змальовував все, що в майбутньому свідчило б про героїчні події Легіону. Це була важка праця в складних умовах війни. Займався також проектами одностроїв, шапок та відзнак.
– Нашого земляка вважають також одним із зачинателів українського модерного релігійного мистецтва…
– Це насправді так. Осип Курилас разом з Юліаном Панькевичем, Антіном Монастирським першими серед українських художників почали використовувати місцевий колорит у релігійному мистецтві. Осип Курилас створив два чудові образи Ісуса Христа і Богородиці з елементами української вишивки на ризах. З благословення Андрея Шептицького фірма “Достава” випустила ці образи для широкого вжитку. Взагалі Осип Курилас виконав багато образів. Митрополит Андрей Шептицький високо цінував його талант. Художник був популярним і мав замовлення на оформлення церков Львівщини.
Великою популярністю користувалися і його поштові листівки, особливо з українськими піснями.
Важко переоцінити заслуги Осипа Курилася в оздобленні підручників цікавими ілюстраціями. Вершиною творчості в оформленні дитячих підручників був “Буквар”.
– Як жилося митцеві за радянської влади?
– Ніби відчуваючи наближення важких випробувань і злиднів, художник написав заповіт, в якому єдиною спадкоємницею свого майна призначив свою дружину – Валерію Курилас. На початку Другої світової війни бомба зруйнувала його помешкання у Львові. Довелося переїжджати у Щирець. Викладав у Державній мистецько-промисловій школі. З приходом нової влади йому виділили приміщення у Львові. У 1944 році став членом Спілки художників України. Був нагороджений медаллю “За трудову доблесть“. Змушений був малювати картини на замовлення комуністичної влади. Роботою був незадоволений. Сонячних днів у повоєнному житті митця, старшої вже людини, було незрівнянно менше від похмурих. В останні роки життя довелося пережити багато принижень. Злидні, голод і холод переслідували художника. Доля не дала Осипу Куриласу дітей, які могли б підтримати його, тому помирав розбитий відчаєм в серці при повному забутті, витрачаючи рештки своїх сил на нерівну боротьбу з берієвською системою нищення національно свідомих митців.
25 червня 1951 року Осипа Куриласа не стало. Багато його картин після смерті було спалено.
– Чи після виходу книжки вдалося дізнатися щось більше про художника?
– Так, знайшов декілька фотографій митця, які не увійшли у монографію.
Дізнався і про нові образи пензля Курилася у церквах, деякі вже встиг побачити і сфотографувати. Думаю, що сакральна творчість Осипа Куриласа заслуговує на окреме дослідження та публікацію. Адже всі його твори є суто індивідуальними – як і релігійні твори інших визначних художників. Яскравим прикладом цьому є образ «Покрови Пресвятої Богородиці», поміщений у книжці, де замість прийнятої традиції зображення Богородиці, яка тримає омофор над мурами обложеного турками Константинополя. Курилас під її покровом помістив Львів – собор Св. Юра і Львівський університет. Або картина «Втеча святого Сімейства», на якій св. Йосиф та Пресвята Богородиця вдягнені у кожухи, а навколишній український сільський зимовий пейзаж аж ніяк не нагадує біблійний Єгипет. На жаль, не встигла попасти у книгу фотографія образу «Успіння Пресвятої Богородиці» з однієї з підльвівських церков незвичної композиції: над ложем з тілом Богородиці стоять апостоли. Святий апостол Петро схилив у скорботі голову над її ногами, а над всіма Ісус Христос розпростер свої руки. Й цій же церкві є чудовий образ «Благовіщення Пресвятої Богородиці».
Дуже цікавим є цикл його поштових карток з ілюстраціями до молитви «Отче наш». Мені, на жаль, вдалося зібрати і опублікувати зображення лише до чотирьох віршів цієї молитви, решту два – дотепер невідомі. Це ілюстрації віршів «Хліб наш насущний дай нам сьогодні» та «І не введи нас у спокусу». До слова, на ілюстрації дослів «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє» зображено дітей, які моляться біля щирецького костелу (ще до його перебудови у 1910 році), а над ним у сліпучому сяйві, крізь хмари сяє лик Господній. Такі ілюстрації були розтиражовані в поштових картках у двох, очевидно, наборах – з підписами українською і польською мовами. З відомих мені карток три мають вірші українською, а один польською мовами.
Р. Скочиляс.

Фельдман (Hyman Isaac Feldman) народився у Щирці у 1897 році. Коли йому було 4 роки, сім’я емігрувала у Нью-Йорк. Він вивчав ландшафтну архітектуру у Корнельському університеті, пізніше поступив у Єльський університет, де вивчав архітектуру. З 1921 року приступив до реорганізації міста. Архітектори та будівельники всіляко підтримували молодого Фельдмана. Він був людиною, яка може добитися свого, отож ніколи не сидів без роботи. У його єльській біографї сказано, що на додаток до тисячі житлових будинків, він спроектував будівлі для житлового управління Нью-Йорка та для федерації єврейських благодійників. 

За своє життя Фельдман став почесним членом Американського інституту архітекторів, а також певний період був президентом спілки архітекторів Нью-Йорка.
У одному із інтерв’ю його син говорив, що батько, просто кажучи, повинен був заробляти гроші на утримання дружини та дітей. Його не цікавило, чи простоїть його будинок довго, він думав лише про те, як підтримати сім’ю. Багато з його проектів були продуктами «халтури». Проте, його поважали та шанували, тому з ним постійно заключали контракти. Фельдман вмів проектувати такі плани, які зводили до мінімуму витрати на будівництво, та, водночас, були привабливими для покупців. У своїй кар’єрі Фельдман розробив проекти близько 2500 житлових будинків у Нью-Йорку.
Фельдман помер 26 січня 1981 року, на той час йому було 84 роки.

Джерело:
My Inwood
Yale University Library
Адміністрація сайту вдячна:
за надану інформацію: п. Олегу
за переклад: Бек Христині.

Тим, що загинули, й тим, що вижили,
Слово своє вдячно присвячую!
Хай ворог зиркає очима хижими,
Нехай гарчить – мені не лячно.
Хто вріс корінням, той не зламається.
Хто має стержень, той не зігнеться.
Любов до матері – найкраща порадниця.
Любов до вітчизни – ідея серця.
Лицарський хрест – відзнака для обраних –
Не завжди на грудях, а в діях і звершеннях.
Для тих, що в боях ставали хоробрими.
Для тих, що в атаки здіймалися першими.
Не відступитися від слова сказаного –
Дерти руками, зубами гризти!
У світі багато брудного й заразного,
Але той, хто хоче, залишається чистим…

Сашко Положинський,
уривок з пісні “Мій лицарський хрест”

Нічне небо – сльозами, а люди – запаленими свічками обабіч дороги зустрічали одного з воїнів Небесної сотні Богдана Ільківа у Щирці.

Як не заїхати перед вічною дорогою до Щирця, містечка, де народився, виріс, вчився і працював? Та не попрощатися зі своєю Церквою Святої Трійці, куди ходив кожної неділі та на свята з товаришами, прислуговував з тацею? А при першій потребі працював на церковному подвір’ї.

Церковні дзвони, протяжні гудки проїжджаючих потягів та дрезини, якою Богдан професійно керував, супроводжували його по Щирцю.
Багато людей вийшло до дороги, щоб віддати останню шану Герою в Пустомитах

Не залишав очі сухими вид людей, що стояли на колінах зі свічками в Наварії,

Малечковичах

Шум львівських вулиць перекривали акорди автомобільних клаксонів.
Велелюдною була зустріч двох героїв – Героя України Степана Бандери і Героя Майдану Богдана Ільківа.

Величний Святий Юр разом з єпископом Львівської Єпархії УГКЦ Венедиктом та численними священнослужителями, семінаристами оспівував Героя словами “Господи, помилуй”.

Охорона міста Львова забезпечила вільне пересування багатотисячної колони людей, що прийшли провести в останню путь Богдана.

Львівський Національний Університет імені Івана Франка, який завжди був і є на чолі національно-патріотичних рухів, в численному складі студентів та викладачів зустрів похоронну ходу словами “Герої не вмирають”.

Біля пам’ятника Великому Кобзареві на Львівському Майдані похоронну ходу зустріли тисячі людей

Дорога на Личаків: і Адам Міцкевич, і король Данило, і церква Андрія Первозванного, і вулиця Пекарська…

Серед тисяч міст завжди є вибрані, серед тисяч мам є вибрані, серед тисяч синів є вибрані. Вибране місто Щирець, вибрана мама Ганна Ільків, вибраний син Богдан Ільків. До 22 лютого 2014 року на Личаківському цвинтарі був похований один вибраний син Щирця – всесвітньовідомий художник Осип Курилас. Тепер маємо ще одну могилу на Алеї Слави. Вічним сном спочиває Герой України, котрий за словами його дружини Ольги, у своєму земному житті найбільше любив Бога, Україну і маму.
Цей Герой – Богдан Ільків.
Слава Героям!!!

А сотню вже зустріли небеса…
Летіти легко, хоч Майдан ридав…
І з кров’ю переміщена сльоза…
А батько сина ще не відпускав…
Й заплакав Бог, побачивши загін —
Спереду – сотник, молодий, вродливий,
І юний хлопчик в касці голубий,
І вчитель літній – сивий-сивий…
І рани їхні вже не їм болять …
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло…
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна Сотня в вирій полетіла…
Л. Максимлюк

Володимир Попович

Богдан Ільків, закінчивши залізничний технікум, працював машиністом автодрезини. Дві донечки — гордість його. Його радість і втіха. Старшій — 26 років, молодшій—20.
Сусіди кажуть, що Богдан брав активну участь у житті церковної громади. І як треба було допомогти в церкві, він завжди приходив.

“Уперше Богдан Ільків поїхав на Майдан 11 грудня, — каже сестра Оксана Ніконова. — Він дуже перейнявся духом, який там панував. Після цього був у Києві ще три рази. Кожного разу їхав до столиці на п’ять днів, у вільний від роботи час. Богдан у Києві брав участь в охороні барикад та нічних патрулюваннях міста як член Стрийської сотні Самооборони. Він дуже хвалив своїх побратимів, змальовував героями медиків та інших учасників, тільки не себе”.
Востаннє Богдан поїхав до Києва у вівторок, 18 лютого, увечері. Мав бути на роботі, однак його начальник знайшов заміну. Його питали: “Чи маєш ти якийсь захист?” На що він віджартовувався, що “всього лише три кожухи”. Притім запевняв, що за нього не варто хвилюватися, бо займає не першу, а другу лінію оборони.
Ніч на четвер, 20 лютого, Богдан чергував на барикадах. Близько п’ятої ранку пішов відпочивати. А вже о восьмій представників Самооборони, які вночі чергували, розбудили і сказали, що потрібна допомога на передовій. Брат пішов туди”, — каже Оксана. У чорній хустині вона нині. Немає вже брата. …Коли його доправили до лікарні, ще зателефонував дружині. Медики сказали: поранення, “несумісні з життям”. Довго дивувалися люди у білих халатах: як він із такими ранами прожив ще два дні.
20 лютого снайпер влучив у Богдана на Інститутській. Куля калібру 7,62 зі зміщеним центром ваги вивернула йому нутрощі…

Джерело: “Експрес”

Нар. 19.08.1930 р. у м.Барвінкове Харківської обл. В роки війни перебував у евакуації в Казахстані як член сім’ї партизана. У 1944 – 1946 рр. мешкав у Щирці Львівської області з батьком – головою Щирецького райвиконкому. Навчався у Щирецькій середній школі, де закінчив 8-й клас. У 1946-1948 рр. – вихованець Одеського артпідготовчого училища, в 1951 р. закінчив Хабаровське артучилице, де отримав звання лейтенанта.

У1951-1976 рр. служив офіцером артилерії в частинах Донського, Північно-Кавказького, Далеко-Східного військових округів, зокрема у Сталінграді (Волгограді), на Сахаліні, Курильських островах, в Амурській області. 1973 р. закінчив заочне відділення історичного факультету Благовєщенського державного педагогічного інституту. Від 1977 р. підполковник запасу, у відставці, мешкає у Львові. Працював воєнруком ПТУ облпобутупраління, співробітником Львівського історичного музею, начальником управління кадрів міжобласного управління «Вторкольормет», у 1989-2011 рр. – науковий співробітник Інституту українознавства НАН України. Сфера досліджень – військова історія України, національно-визвольних змагань першої половини XX сг. Автор і співавтор 25 книг, понад 200 публікацій в пресі, зокрема, зарубіжній, близько 400 статей в енциклопедіях. Відзначений президентом України В.Ющенком урядовою нагородою – орденом «За заслуги».
В лютому-квітні 2012 р. пербував у Щирці і займався творчою працею.

У травні 1919 р. в районі Щирця розгорілися запеклі бої частин 7-ї Львівської бригади Галицької армії з військами Польщі, які переважаючими силами розгорнули наступ на усьому українсько-польському фронті з метою повністю захопити Східну Галичину й ліквідувати незалежну Західно-Українську Народну Республіку. Саме тоді в рядах оборонців української держави відзначився парох Щирецької церкви Святої Трійці, водночас – духовник 7-ї Львівської бригади о.Михайло Баричко. Незважаючи на близькість фронту, він відправляв на Великдень Службу Божу з участю галицьких стрільців, старшин та місцевих жителів. Як свідчив духовний референт 1 -го галицького корпусу о. Іван Лебедович, о.М.Баричко виявив мужність і витримку, коли в той час над Щирцем з’явився польський літак й вів кулеметний вогонь. Зауважимо, що вже наступного дня поляки зайняли Щирець.

о.Михайло Баричко народився 1868 р. й після закінчення духовної семінарії був висвячений на пароха. 1910 р. він прибув у Щирецький деканат і тодішній декан о.В.Стернюк (батько майбутнього митрополита Греко-католицької церкви, уродженця Пустомит, Володимира Стернюка) призначив його парохом церкви Святої Трійці в Щирці. Історично склалося так, що українське священство традиційно складало національну еліту і виконувало провідну роль у суспільстві. Отож, закономірно, що із священицьких родин вийшли визначні громадсько-політичні і військові діячі: перший президент ЗУНР Є.Петрушевич і голова уряду К.Левицький, командувач Галицької армії генерал-чотар М.Тарнавський та інші.
З перших днів о.М.Баричко брав активну участь у громадському Житті Щирця, зокрема у діяльності українських товариств “Просвіта” “Сільський господар”, “Сокіл”, “Січ”, тісно спілкувався з діячем УНДП, послом Я.Олесьницьким (згодом член Української Національної Ради ЗУНР), головою філії “Сільського господаря” І.Орлевичем, письменником Лесем Мартовичем – адвокатом із Щирецького окружного суду та ін. Священик користувався заслуженим авторитетом серед 4670 прихожан своєї парохії (включаючи Піски, Лани і Острів). Отже, коли в результаті Першолистопадового 1918 р. зриву влада у краї перейшла в руки українців, о.М.Баричко був у перших лавах будівничих молодої держави, тісно співпрацював з першим комісаром Щирця К.Малицьким, який на початку листопада сформував загін на допомогу українському війську у Львові.

Від перших днів існування, ЗУНР довелося вести напружену збройну боротьбу проти агресії з боку Польщі. Під час війни активно йшла розбудова Галицької армії. Відтак, поряд з іншими, була створена бойова група “Щирець”, яка у січні 1919 р. реорганізована в 7-му Львівську бригаду на чолі з уродженцем Дорнфельда (нині Тернопілля Миколаївського району) отаманом Альфредом Бізанцом. Він розмістив свій штаб у Щирці і коли наказом Державного секретаріату військових справ 4 лютого були впроваджені польові духовники армії, о.Михайло Баричко добровільно зголосився до війська і отримав призначення капелана Львівської бригади. До його обов’язків входило задоволення духовних потреб особового складу, опіка над пораненими, організація поховань полеглих вояків, їх облік та ін. У підпорядкуванні були духовники полків бригади, штаби яких дислокувалися в Сердиці і Наварії.
Слід додати, що під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. та боїв на Правобережній Україні, в лавах Галицької армії служили капеланами 90 священиків. “Полеві духовники УГА, – писав о.д-р.Василь Лаба, преподобник ДСВС, генеральний вікарій армії, – не тільки виконували свою душпастирську службу, але теж впоювали боєвого духа в стрілецтво… переносили всі злидні чотирикутника смерти, та понад тридцять кілька їх не вернулися домів”. Разом зі своєю бригадою о М.Баричко змушений був у травні 1919 р. покинути Щирець. У ході кровопролитних боїв у травні-червні 1919 р. Галицька армія змушена була відступити за Збруч, де об’єдналася з Армією УНР і воювала на трьох фронтах – польському, більшовицькому і денікінському. Восени її вразила страшна епідемія тифу, в результаті якої понад 15 тисяч стрільців і старшин померли без належної медичної допомоги. Польові духовники, зокрема о.М.Баричко постійно знаходилися серед вояків, намагалися полегшити їх участь, сповідували і супроводжували в останню дорогу.
Після поразки визвольних змагань навесні 1920 р. він повернувся в Щирець. Але зразу ж був арештований польською поліцією й відправлений у концтабір Ялівець, де разом з ним перебували близько сотні українських священиків із 290 репресованих взагалі. Спільно з о.М.Баричком в Ялівцях відбували ув’язнення о. Володимир Стернюк з Пустомит, о.Іван Степанів з Вишнівчика (батько легендарної Олени Степанівної), о.І.Погорецький з Бродків, о.М.Пясецький з Сороків та інші.
Звільнений 1921 р. о. М.Баричко розпорядженням Львівського єпископату УГКЦ був відновлений парохом Щирця. Він знову включився у громадську діяльність, сприяв відродженню довоєнного товариства “Просвіти”, новоствореної “Рідної школи”, молодіжного “Лугу”, який прийшов на зміну забороненої “Січі” очолював збір коштів на відновлення їх діяльності. Відтак його кончину 2 лютого 1929 р. сприйняли прихожани і взагалі жителі Щирця як велику втрату. Він був похований на міському старому цвинтарі. Віддати останню шану довголітньому пароху зібралися тисячі людей міста і навколишніх сіл. На жаль, ім’я славного патріота України, його життя і діяльність не отримали покищо гідної пошани і висвітлення нинішнім поколінням.

Погожого травневого дня 1907 року до будинку окружного суду в Щирці (у 1945-2005 рр. в ньому розміщувалася військова частина) прийшов високий, інтелігентної зовнішності пан з вусами-стрілами і, знайшовши двері з табличкою “Адвокат д-р Кость Бірецький” постукав.
Коли адвокат ознайомився з рекомендаційним листом, зняв окуляри і здивовано вигукнув:
- Даруйте, ви той самий Лесь Мартович?
- Так, – посміхнувся відвідувач, знімаючи капелюха, – він самий, прошу пана.

Бірецький розгубився. З одного боку, провінційний інтелігент міг пишатися, що в його канцелярії буде працювати вже досить відомий письменник. Саме його, найвидатніший літературний авторитет тих часів Іван Франко, вважав непересічним сучасним новелістом. Він включав його ім’я до російської енциклопедії та огляди української літератури в російській, німецькій та чеській періодиці. З іншого боку, адвокатові доводилося читати його твори, в яких автор батожив гострою сатирою не лише урядовців, суддів-хабарників та повітових старостів, але й державний та суспільний устрій айстро-угорської монархії, висміював так звані “конституційні свободи” та “демократичні” вибори. Все ж Бірецькому конче потрібен був досвідчений з високою фаховою освітою помічник і він задовольнив прохання. Так життєві шляхи привели Олексу Семеновича Мартовича до старовинного містечка Щирця.
Народився він на Покутті, недалеко від Городенки (нині Івано-Франківської області) у селі Торговиці 12 лютого 1871 року. Його батько, бідний селянин, самотужки навчився грамоти й був сільським писарем. На останні кошти намагався дати синові гідну освіту. Після закінчення 1882 р. чотирьох класів сільської школи, батько послав хлопця до Коломиї вступати в гімназію, сам поїхати з ним не міг – був тяжко хворий. У гімназії Лесеві пощастило на друзів. Один з найближчих – одноліток і однокласник Василь Стефаник – став на довгі роки його однодумцем і спільником в літературі й громадській діяльності.
Вже у гімназії обидва хлопці стали палкими прихильниками ідей радикальної партії Івана Франка та Михайла Павлика, членами таємного гуртка. Під час виборчої кампанії Лесь пропустив рік навчання, оскільки активно провадив агітацію у складі виборчого комітету на користь Івана Франка. Водночас виявив літературний талант. “Вже в четвертому класі гімназії, – згадував про нього Василь Стефаник, – писав поезії, сатири”. Йому було сімнадцять років, коли Михайло Павлик прочитав його оповідання “Нечитальник” і допоміг опублікувати перший творчий здобуток гімназиста в журналі Івана Франка “Народ”.

Дирекція гімназії, яка була польською, під приводом несвоєчасної оплати навчання постаралася вигнати Леся. У 1890 році його виключили із гімназії. Але разом з Василем Стефаником продовжив навчання у міській гімназії Дрогобича. Невдовзі Франковий “Народ” опублікував його оповідання “Лумера” з життя глухого галицького села. Саме тоді відбулося знайомство з Франком, який став регулярно друкувати твори юнаків з Покуття. Гімназисти не рідко кидали навчання й ходили по селах, закладали читальні, вели передвиборну агітацію, писали кореспонденцію для газет. їхні шляхи розійшлися 1892 року: Лесь Мартович після закінчення гімназії вступив на юридичний факультет Чернівецького університету (прагнув бути поруч з домівкою, де постійно хворів батько), а Василь Стефаник поїхав до Кракова, де став студіювати медицину в університеті.
Навчання Леся затягнулося на довгі роки, оскільки невтомно працював у адвокатських конторах провінційних галицьких містечок і весь час бідував, заробляючи на хліб канцелярською писаниною. 1895 р. розпочалася його адвокатська практика. Заробивши трохи грошей, він перебирається 1898 р. до Львова, де працює в редакції часопису “Громадський голос“й водночас видає дві збірки своїх творів. Але обставини змусили письменника покинути Львів й повернутися на рідне Покуття. Наприкінці 1904 р. він влаштувався адвокатом у контору Стефаникового приятеля – Миколи Шухевича у Снятині. Проте бажання завершити, нарешті, навчання в університеті та отримати допомогу кваліфікованих лікарів спричинилися до переїзду поближче до Львова, в Щирець.
Разом з сім’єю він замешкав неподалік від будинку суду на приватній квартирі (нині початок Ланів). Працюючи в конторі, письменник постійно спілкувався з селянською біднотою. На той час у його творчому доробку було вже три збірки оповідань: “Нечитайло” (1900), “Хитрий Панько” (1903), і “Стрибожий дарунок” (1905). Він писав про народне життя, черпаючи сюжети з власних спостережень. Письменник виразно співчував бідноті, був завзятим борцем проти соціальної несправедливості. Зауважимо, що у ті роки серед мешканців Щирця переважали поляки і євреї, була частка німців. Українці ж складали загал галицького селянства. Лесь Мартович сміливо критикував австрійську адміністрацію, висміював цісарський суд. До речі, всі ці органи й установи австро-угорський уряд віддавав полякам: від намісника краю графа Потоцького – до керівників гмін. Водночас письменник був нещадним і до проявів темноти й негідності серед українського селянства, насамперед нехтування освітою та пияцтва.
Щирецький період життя письменника був надзвичайно напруженим. Працюючи адвокатом, він знаходив час для завершення навчання у Львівському університеті. 1909 року отримав диплом, що давало можливість заснувати адвокатську контору та мати гідний заробіток на утримання сім’ї. Водночас відвідував видавництва Львова, вів важкі переговори з видавцями, оскільки влада та цензура усіляко перешкоджали друку його творів. Отже, з 1905 року він практично не друкувався. У Львові спілкувався з друзями, керівниками радикальної партії, до якої належав. Постійний тиск влади не завадив Мартовичу плідно працювати над своїм найбільшим твором – широкоплановою повістю “Забобон”, яку вдалося закінчити 1911 року.
Різке загострення хвороби шлунку позбавило його можливості працювати адвокатом, що в умовах ігнорування його творчості позбавляло засобів для елементарного існування. У цей складний момент життя, приятель Мартовича – адвокат з Равщини Іван Кунцев запросив його до себе в с. Улицьке й надав можливість для літературної праці. Відтак з 1911 року письменник замешкав у тихому селі й продовжував писати оповідання та п’єсу “Політичні справи”. Водночас друкував у партійних виданнях публіцистичні статті. Влітку 1914 року у Львові він склав іспити на здобуття ступеня доктора права. Перед тим зробив спробу балотуватися послом до австрійського парламенту.
Коли розпочалася світова війна, 43-літнього письменника призвали до австрійської армії. За станом здоров’я був нездатним для служби в строю, але не звільнений і призначений до частин запілля. Восени 1915 року його призначили до адміністрації табору для російських військовополонених у с. Погориське на Жовківщині. Розповідають, що російські солдати з повагою ставилися до письменника в шинелі австрійського вояка, який доброзичливо ставився до них, часто подовгу розмовляв з ними з проблеми буття.
На початку 1916 р. Лесь Мартович тяжко захворів і 12 лютого помер у солдатському табірному лазареті серед російських бранців. Вони й поховали його в с. Монастирок недалеко від Рава-Руської на хутірському цвинтарі. Місцеві селяни виготовили на його могилу плиту з написом: “Пам’ять славного хлопського сина не згине”. Але влада не дозволила встановити цей пам’ятний знак.
Лесь Мартович – один із славної когорти галицьких письменників; когорти Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської; демократ, непересічний сатирик, збагатив своїми творами українську літературу, залишив глибокий слід у душах нащадків.