Завантажити (PDF, Невідомий)

Цей вміст захищений паролем. Для його перегляду введіть, будь ласка, пароль:

Пароль:

5 грудня 2015 року на території Спортивного Клубу Армії (СКА) відбувся турнір з вільної боротьби першості СДЮСШОР «Спортовець» серед юнаків та дівчат 2001-2003 та 2004-2006 років народження, у якому взяли участь спортсмени з всієї області.
Щирецькі спортсмени, практично всі, показали чудову техніку, бажання до перемоги та знання своєї справи і завоювали своє місце на п’єдесталі .

Чемпіонами змагань стали: Кет Дмитро – вагова категорія до 35 кг, Ільків Мар’ян – вагова категорія до 42 кг, Сидор Олег та Білий Олег у категоріях до 47 кг, Прусак Руслан – вагова категорія до 53 кг.
Поступились у фінальній боротьбі та стали срібними призерами турніру: Мицько Максим (38 кг), Тимечко Назар (42 кг), Боса Надія (40 кг), Савка Андріана (44 кг) та Петричко Василина (52 кг).
У ваговій категорії до 38 кг бронзу завоював Микола Голубник.
Трішки не хватило, щоб здобути медаль Стецишину Денису, Ковалю Володимиру, Стецишину Василю та Шокалу Олександру.
Щиро вітаємо спортсменів з чудовими результатами, бажаємо їм успіху в наступних змаганнях та підкорення олімпійських вершин.
Степан Ткачишин

В Україні створено Службу фінансових розслідувань, яка об’єднає зусилля п’ятьох правоохоронних структур, на базі підрозділів податкової міліції, державної фінансової інспекції, підрозділів Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України, поєднавши контрольно-перевірочні функції та функції досудового розслідування у сфері запобігання та боротьби з економічними правопорушеннями.
Метою створення Служби фінансових розслідувань є запровадження європейської моделі фінансового контролю внутрішнього аудиту розпорядників бюджетних коштів після відкриття кримінального провадження.
Така реформа української правоохоронної системи дозволить ліквідувати дублювання функцій, зменшити тиск на бізнес, сприятиме фінансовій прозорості та створенню для всіх рівних і справедливих правил.
Нова Служба фінансових розслідувань буде підпорядкована Кабінету Міністрів України. Раз на рік звітуватиме перед Верховною Радою України.
Наразі розпочато широкоформатне обговорення концепції Служби з представниками бізнесу та громадськості. Відтак, громадяни можуть надавати пропозиції і зауваження до створення Служби фінансових розслідувань та тексту законопроектів, на електронну адресу: odpaif@gmail.com.

До 1 січня 2015 року встановлено «Військовий збір»

З 03 серпня 2014 року набрав чинності Закон України від 31 липня 2014 року № 1621 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів» (далі – ПКУ), яким, зокрема, встановлено військовий збір.
Військовий збір встановлюється тимчасово, до 1 січня 2015 року (п. 16 прим. 1 підр. 10 р. XX ПКУ від 02 грудня 2010 року № 2755-VI із змінами і доповненнями).
Ставка військового збору становить 1,5 відсотка від об’єкта оподаткування (п.п. 1.3 п. 16 прим. 1 підр. 10 р. XX ПКУ від 02 грудня 2010 року № 2755-VI із змінами і доповненнями).
Об’єктом оподаткування військовим збором є доходи у формі заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв’язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами; виграшу в державну та недержавну грошову лотерею, виграш гравця (учасника), отриманий від організатора азартної гри (п.п. 1.2 п. 16 прим. 1 підр. 10 р. XX ПКУ від 02 грудня 2010 року № 2755-VI із змінами і доповненнями).

Реквізити рахунку для зарахування «Військового збору»

Якщо зібрались у «податкову відпустку» – подайте заяву

ДПІ у Пустомитівському районі нагадує, що єдиний податок нараховують органи державної фіскальної служби на підставі заяви платника щодо розміру обраної ставки, заяви щодо періоду щорічної відпустки та/або заяви щодо терміну тимчасової втрати працездатності.
«Спрощенці» І та ІІ групи, які не використовують працю найманих осіб, звільняються від сплати єдиного податку на один календарний місяць у році на час відпустки, а також за період хвороби, якщо вона триває 30 і більше календарних днів. При цьому, платник повинен мати підтверджену копію листка (листків) непрацездатності.
Для отримання «податкової відпустки» платнику необхідно вказати вищезазначену інформацію у заяві, яку він подає в довільній формі до податкової інспекції за місцем реєстрації.
Окремого терміну подання заяви щодо періоду щорічної відпустки і терміну втрати працездатності нормами Податкового кодексу не передбачено. Проте, з метою уникнення порушення строків сплати авансових платежів рекомендуємо подавати до контролюючого органу заяву щодо періоду щорічної відпустки до початку відпустки, а заяву щодо терміну втрати працездатності, з обов’язковим додаванням копії листка непрацездатності – одразу після закінчення лікарняного. 

На Пустомитівщині протягом 2014 року видано близько 1900 реєстраційних номерів

В ДПІ у Пустомитівському районі Головного управління Міндоходів у Львівській області протягом січня-липня поточного року видано 1893 реєстраційних номерів облікової картки платника податків жителям району.
Отримати реєстраційний номер облікової картки платника податку можна в Центрі обслуговування платників, а також за місцем отримання доходів.
За бажанням громадяни можуть відмовитися від реєстраційного номера. Тоді у паспорті платників роблять відповідну відмітку, після чого вони мають право здійснювати будь-які платежі за серією та номером паспорта. Облік таких фізичних осіб – платників ведеться в окремому реєстрі Державного реєстру, а саме за прізвищем, ім’ям, по батькові та серією і номером паспорта. З початку року 8 громадян відмовилися від реєстраційного номера облікової картки платника податків.
Шановні жителі Пустомитівщини! Нагадуємо, що у разі зміни облікових даних, які вносяться до Державного реєстру фізичних осіб (паспортних даних або місця проживання), необхідно протягом місяця повідомити про це територіальний орган Міндоходів для внесення відповідних змін. Звертайтеся у ЦОП за адресою: м.Пустомити, вул. Радоцинська, 1 зал №3 «Видача довідок та дозвільних документів».

Платники Пустомитівського району якісно та вчасно отримують адміністративні та консультаційні послуги

Протягом січня-липня 2014 року фахівці ДПІ у Пустомитівському районі в Центрі обслуговування платників надали 4764 адміністративних послуг, у тому числі значна кількість з них це: видача карток платників податків, видача довідок, дозвільних документів та інших послуг. Крім цього, для громадян та платників надаються такі послуги, як прийом податкової звітності та вхідної кореспонденції, надання консультацій тощо, з початку року їх надано 17652.
У Центрі обслуговування платників оформлено інформаційні та тематичні стенди із необхідною інформацією. Ознайомитись з останніми змінами податкового законодавства можна з екрану монітору, що розміщений у ЦОП. Для зручності платників забезпечено доступ до мережі Інтернет, обладнані місця для заповнення звітності та очікування. Для вивчення громадської думки про роботу ЦОП встановлено скриньки для заяв та пропозицій.

«ПРАВОкація» 15.04.13

Фотопрезентація

Закатованi студенти в смт. Щирець, 1941 р.

Аргумент на користь 23 01 2013

Щирець 2010

«Закатовані Сталіном»

Музей пам’яті у Щирці

У м. Щирці руйнується церква Різдва Пресвятої Богородиці

Музей пам’яті у Щирці 2011 р.

Маленький їжачок

А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди.
Тарас Шевченко. “Передмова до нeздійсненного видання “Кобзаря”

Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна, художня, інтелектуальна і мисленнєва діяльність народу.
Олесь Гончар

Людина, яка втратила свою мову, – неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови.
Павло Мовчан

Хто не любить своєї рідної мови, солодких святих звуків свого дитинства, не заслуговує на ім’я людини.
Й. Г. Гердер

Рідна мова на чужині
Ще милішою стає.
Павло Грабовський

Мова – це великий дар природи, розвинутий і вдосконалений за тисячоліття з того часу, як людина стала людиною.
Кіндрат Крапива

Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків.
Костянтин Ушинський

Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає й відрікається, виконує над собою самовбивство.
Шафраник

Найбільше і найдорожче добро кожного народу – це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає І своє давнє життя і свої сподіванки, розум, досвід, почування.
Панас Мирний

Хто ясно думає, той ясно і говорить.
Буало

Мова – духовне багатство народу.
Василь Сухомлинський

Мова – втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови…
Максим Рильський

Фінська компанія по праву є провідним світовим виробником мобільних пристроїв. Звичайно, першість у створенні мобільних телефонів належить не Nokia. Раніше всіх, в 1973 році, стільниковий телефон створила американська компанія Motorola. Однак фінський виробник представив свої рішення вже в кінці 70-х років двадцятого століття. Компанія брала активну участь у розвитку стандарту GSM. Що вже казати, якщо ще в 1994 р. Nokia стала поставляти стільникові телефони … в Японію! При всіх своїх заслугах фінська компанія не втратила позицій в період телекомунікаційного буму, як це іноді буває з недавніми лідерами суміжних ринків (наприклад, MP3-плеєри).

Навпаки, в умовах жорсткої конкуренції Nokia і сьогодні продовжує активно розвиватися у всіх напрямках, пропонуючи все більш нові та цікаві рішення.

Можливо, причини такої гнучкості варто шукати в історії компанії. За 140 років з гаком фінська компанія зазнала значних змін.

Історія компанії

12 травня 1865 фінському інженеру Фредріку Ідестаму (Knut Fredrik Idestam) було дозволено побудувати деревообробну фабрику. Вона була розташована на березі річки Нокія. Не дивно, що в 1871 р. компанія була перейменована в Nokia Ab.

Виробництво паперової продукції та паперу швидко зробило компанію відомою. Близькість ріки дозволила Nokia стати також виробником електроенергії. Це привернуло випускала гумові вироби компанію Finnish Rubber Works (заснована в 1898 р.). У 1922 р. вона отримала контроль над Nokia і створеної в 1912 р. компанією Finnish Cable Works. Остання була виробником кабельного обладнання. Що і зумовило телекомунікаційне майбутнє Nokia.

Надалі назва Nokia використовували всі три компанії. А значить, під цим ім’ям випускалася найрізноманітніша продукція (від гумових чобіт до паперу).

У 60-х рр.. минулого століття в компанії Finnish Cable Works було створено підрозділ електроніки. Ця подія стала ще одним кроком на шляху до виробництва цифрової техніки.

Тим часом, в 1967 р., відбулося закономірне злиття трьох компаній в одну. Finnish Rubber Works поглинула Nokia і Finnish Cable Works. Але формально дві компанії влилися в саму маленьку – Nokia Ab. Новоутворена Nokia Corporation працювала за різними напрямками. Це деревообробна промисловість, виробництво гумових виробів, кабельного обладнання, електроніки, вироблення електроенергії і ряд більш дрібних виробництв.

Поступово все більше зусиль в компанії зосереджувалась на електроніці. У тому числі завдяки далекоглядному керівництву. При генеральному директорі Карі Каірамо (Kari Kairamo) відбулися знаменні для компанії події. З’явилися перші мобільні телефони Nokia, була створена мережа стільникового зв’язку Nordic Mobile Telephony, для якої випускалися телефони Nokia стандарту NMT450. Фінський виробник у 80-х придбав ряд електронних компаній – Mobira, Salora, Televa, Luxor of Sweden.

Криза виробництва, викликаний спадом світової економіки, відбився й на розвитку Nokia. Карі Каірамо покінчив життя самогубством у 1988 р. Фінська компанія змогла вийти з кризи шляхом масштабної реструктуризації. Надалі всі ресурси компанії були зосереджені на телекомунікаціях.

Nokia брала діяльну участь в просуванні нового стандарту стільникового зв’язку – Global System for Mobile Communications, тому самому GSM. 1 липня 1991 прем’єр-міністр Фінляндії Харрі Холкері (Harri Hermanni Holkeri) здійснив перший дзвінок через мережу GSM. Природно, з телефону Nokia.

У наступному році керівництвом компанії було прийнято рішення про концентрацію на телекомунікаційному напрямку. Індустріальні підрозділи були виділені в окремі компанії.

Це був вірний крок, і вже до 1998 р. фінський гігант виявився лідером на світовому ринку мобільного зв’язку.

Сьогодні компанія випускає різну продукцію. Це стільникові телефони, смартфони і комунікатори, аксесуари до них, телекомунікаційне обладнання для операторів мобільного і фіксованого зв’язку.

Фінського виробника виділяє прагнення до різних експериментів, технологічним та дизайнерським. Результатом є несподівані й цікаві рішення. Не всі вони стають затребуваними. Можна згадати невдачі ігрових платформ N-Gage і N-Gage QD, сенсорних Nokia 7700/7710. Користувачі часто не готові до подібних продуктів. Або самі рішення виявляються недопрацьованими, недосконалими.

Цікаво, що при всій тязі до експериментів компанія іноді проявляє невиправданий консерватизм. Так, довгий час продуктова лінійка Nokia складалася суцільно з моноблоків або апаратів оригінальних форм-факторів, представлених самою компанією, в результаті телефони в популярних форм-факторах розкладачок і слайдерів виходили з запізненням. Також Nokia прогавила моду на тонкі рішення, введену Motorola з її RAZR V3 і підхоплену іншими компаніями. Лише в минулому році з’явилися подібні рішення (Nokia N76, наприклад). Із затримкою фінська компанія відреагувала на успіх музичних телефонів Sony Ericsson Walkman. Nokia N91 ніяк не можна було назвати масовим. Лінійка XpressMusic з’явилася також порівняно недавно. Незважаючи на все це, фінський виробник залишається лідером в плані технологій та дизайну.

Можна відзначити постійне вдосконалення можливостей платформ (S40, S60), реалізацію нових технологій (GPS, вбудовані жорсткі диски, microUSB і інш.), Використання іміджевого заряду і увагу до матеріалів корпусу.

Перш ніж переходити до сучасного стану компанії, варто пробігтися по знаковим для Nokia продуктам, які дозволили фінському виробникові не розгубити перевагу в конкурентній боротьбі. А також в тій чи іншій мірі вплинули на розвиток мобільних терміналів взагалі.

Ідеї, реалізовані в цих апаратах, використовуються і іншими виробниками. Що на руку простим користувачам – нам з вами.

 Напевно, людині не досить просто жити, для того щоб жити потрібні свобода, пісня і батьківщина. Земля, де найміцніші обійми, де найсолодше пахне м’ята і найдзвінкіше співають солов’ї. Тож сьогодні я хочу, хоч би уявно, запросити вас до містечка Щирець, що розкинулося на березі річки Щирки, на роздоріжжі торговельних шляхів і бере свій початок десь аж у Х ст.. Краєзнавчу роботу у Щирці започаткував Р. Іваничук. У 50-х роках він викладав українську мову і літературу у нашій школі. Це містечко так припало йому до душі, що часто казав: «Щирець – стрик Львова». Започатковану ним краєзнавчу роботу до сьогодні проводять учителі нашої школи. Отже, Щирець! Часто бував у Щирці німець за походженням Альфред Бізанц, командир 7-ї Львівської бригади Галицької армії, представник військової еліти Галичини ( він народився у теперішньому селі Тернопілля, колишній німецькій колонії Дорнфельд, що недалеко від Щирця). Рід Бізанців мав французькі корені, походив із міста Безансон. Під час релігійних воєн, вони – гугеноти втекли до Швейцарії, потім переїхали до Німеччини, а вже звідти переселилися у Галичину і в околицях Щирця заснували німецьку колонію Дорнфельд. Альфреду Бізанцу настільки сподобалося це містечко, що він часто повторював «Це місто виникло серед неба і серед зірок, які мимоволі будили потребу до прекрасного».

 На груди цієї землі покладає історія із шляхів племенами потоптаних – вічний хрест. То човнами і волоком – путь із варяг у греки, Та навпоперек давній , Татарський той, Чорний шлях…. І зі сходу на захід далеко летіли лелеки І німіла, дощами напита, осіння земля …. Існують різні теорії походження назви міста. Старожили Щирця розповідають легенду про княгиню, яка тут колись жила і була доброю, щирою до людей. Містечко розкинулося на березі річки Щирки,. Тож дехто вважає, що річка була багата, щира на рибу. У Б. Закалика я знайшла трактування слова «щирець» як пісок, а поряд є село Піски. Тож це також є однією із версій. Суперечки тривали. І от кілька років тому учитель німецької мови Вакуленко О. І. випадково натрапила на таку річ. Вона читала німецьку книжку «Діалекти». Її автори Горунг та Ройтінгер. Ці науковці пишуть про походження назв німецьких міст, і тут вони подають слово « щіра» – що у перекладі із старослов’янської мови означає «дзвінкіший або голосніший потік». Всі сторони трикутника стали на місця. – Повноводна, бурхлива річка – На березі цієї річки виникає поселення – Саме річка дає йому назву.

Офіційно перша згадка про Щирець це 1126 р. Тоді князі Володимирко Звенигородський та Ростислав Перемишльський з’їхались у Щирці, щоб обговорити питання про території своїх князівств. Але до згоди не дійшли. Але ми маємо відомості, що у літописі Моравської єпархії є запис про те, що у 986 році у Щирці на горі була церква. Церква Різдва Пресвятої Богородиці дійсно стоїть на горі, яку називають Золотою. До речі, ці дані наводив і Роман Іваничук, який багато часу провів у архівах.

У 1219 році біля Городка відбулася битва між угорсько-польськими і руськими військами, в якій галицькі воєводи були розбиті. Воєвода Михайло Скула відійшов до Щирця, щоб захистити це, на той час, вже значне місто. Тут відбулася битва…Світ насильства і волі зійшлись тут Цей кордон ворогам лиш по мертвих пройти Сотня метрів – далеко чи близько?Тут відваги рубіж. Далі інша земля, Хоч і рідна й до болю прекрасна, Недосяжна борцям: тут скінчиться їх шлях, Тут їх сонце навіки погасне. І розколеться небо з землею навпіл На останньому тому квадраті Тут їм битись ще день, чи годину чи пів- Потім мучено й важко вмирати…. Загони Михайла Скули були розбиті. Самого воєводу (як пише Галицько-Волинський літопис)вороги «догнали на річці Щирці, зняли з нього три золоті ланцюги, відсікли голову і відправили її угорському королю Коломану» . Жорстоко. Але у всі часи тільки голови ворогів були достовірним свідоцтвом їх смерті.

Після першого поділу Польщі у 1772 році, Галичина відійшла до Австрії. Австрійська імператриця Марія Терезія усіляко заохочувала переселення німців у галицькі землі. А якщо додати, що у Німеччині у цей час панувало соціально-релігійне напруження, Семилітня війна ослабила економіку усієї країни. Міста і села лежали у руїнах. Найвідважніші шукали нової батьківщини. У далеку дорогу вирушали заможні і бідні. Їхали кіньми, йшли пішки і везли перед собою візки з пожитками. Взяли також національний одяг, Біблію на німецькій мові, залишаючись у душі німцями. У їхніх серцях була надія на те, що та омріяна, незнайома Галичина стане для них новою батьківщиною. Вони прагнули спокійно і впевнено працювати на своєму власному клаптику землі, щоб прогодувати сім ю і вижити. Довгі колони переселенців супроводжувалися слізьми, останнім поглядом на прекрасний край, який залишали. Звуки рідної мови вони взяли із собою, але все інше залишалося в спогадах. У Відні переселенці отримали по два гульдени на особу. Кожен отримав по десять крейцерів на кожен день мандрівки. Але цього було недостатньо, і тому вони додавали власні кошти. Дорога в Галичину була дуже важкою і виснажливою. Їх супроводжували хвороби, холод і розпач. В дорозі народжувалися діти, вмирав батько, який ніс на своїх плечах найбільший тягар відповідальності, вмирала мати, берегиня їхньої сімї , яка давала тепло своєї душі, розраду, вселяла надію. Але цю важку дорогу німці мужньо витримали. Була чітка організація подорожі, дисциплінованість, почуття відповідальності, гумор та молитва до Бога. Були і сумніви- чи дійдуть вони до своєї «обітованої» землі? Нарешті дві тисячі кілометрів були позаду. 128 сімей німецьких переселенців прибули у містечко Щирець і були розселені у єврейських та українських хатах. Почали шукати місце для поселення. Цікаво, що таке місце вибирали собі на пагорбах, бо вони нагадували їхню горбисту місцевість. Своє поселення у Щирці колоністи назвали Розенберг, бо так називалася земля, звідки вони вийшли. Спочатку Розенберг мав статус передмістя Щирця і називався «Новий Щирець», але незабаром він почав існувати самостійно як німецька колонія. Будували не тільки будинки, а ще криницю і школу для дітей. Їхнє поселення було взірцем для місцевих людей. Це були чіткі квадрати розміром 100*100 метрів. У Щирці на старому цвинтарі ще до сьогоднішнього дня зберігся напис на кам’яному надгробку щирецького аптекаря німця Йогана Гастгоффера. Там з чотирьох сторін надгробника описана його професійна і громадська діяльність, де сказано, що він боровся за права Щирця, прикладаючи до цього багато зусиль і праці. Напад нацистської Німеччини на Польщу у 1939 році і «дружній» договір про розподіл Польщі став початком кінця незалежного існування етнічної групи німців в Галичині. У радянсько-німецькому договорі від 28 вересня 1939 року був пункт про сфери радянських та німецьких інтересів, де остаточно була визначена доля галицьких німців. Вони повинні повернутися на свою історичну батьківщину. Евакуація почалася 21 грудня 1939 р і до лютого 1940 р. була завершена. Після себе галицькі німці залишили добротні будинки, школи, млини, церкви, господарські будівлі і від 40 до 50 тисяч наділів обробленої орної землі. Важким було прощання з домівками, що стали рідними, з обійстями, маєтками, які були нажиті ще їхніми предками за 150 років. Але найважчим було прощання з могилами рідних, які залишались лежати назавжди в галицькій землі. Молодь з надією, тривогою і цікавістю дивилася у майбутнє. Так закінчилася ще одна сторінка історії нашого містечка.

Євреї у Щирці з’явилися ще на початку ХI століття. Вони залишили великий слід в історії міста. Щирець був єврейським, а українці жили переважно а селі Острів, що зараз є частиною Щирця. У документах 1910 року зазначено, що із 63 крамниць, які існували на той час – 60 були єврейські. У Щирці була синагога, при синагозі велася своя метрика, у міській бойні було спеціальне приміщення для участі місцевого равина у кошерному приготуванні м’яса. На жаль, синагогу, у роки ІІ Світової підірвали німці. Але до сьогоднішніх днів добре збереглося майже неушкодженим старовинне єврейське кладовище.

У Щирці все дихає старовиною, тому не випадково, що Щирець дав українській культурі не одного видатного діяча, зокрема славетного українського художника ХVІІ ст. Федора Сеньковича. Саме він писав плащаницю для Успенської церкви, іконостас у селі Грибовичі, запровадив використання олійної фарби для написання ликів святих.
Осип Курилас – видатний художник початку ХХ сторіччя, художник героїчної епохи українських січових стрільців. Окрім того його перу належать геніальні ікони, де святі зображені у вишиванках. До прикладу у церкві с. Бориня Турківського р-ну та у багатьох інших. П. Пікассо свого часу сказав про К. Білокур «Якби ми мали художницю такого рівня, ми б заставили говорити про неї світ». Ці слова можна було б сказати і про Осипа Куриласа, якби кілька років тому щирчанин, син нині покійного настоятеля церкви Різдва Богородиці Лева Крижанівського Андрій, не купив на відомому у Львові «вернісажі» архів Осипа Куриласа. І 2008 року cвіт побачила книга Андрія Крижанівського «Осип Курилас». Мистецькі кола Львівщини одноголосно визнали, що у першій половині ХХ ст. на наших землях було три художники зі світовим ім’ям – Новаківський, Труш і Курилас. Але Курилас був більш багатогранною особистістю. «Він міг би бути дороговказом, але його доля бути терням при дорозі.» – так часто кажуть щирчани, розповідаючи про свого великого земляка.

 Брати Курахи – Михайло та Іван. ( с. Сердиця ) Михайло – поет-січовик, підполковник Армії УНР, член УВО та ОУН. Автор відомих поезій «Як ви умирали…» та «Плакав вітер… Ой так плакав…» У роки Другої світової був заарештований органами НКВС, засуджений до ув’язнення, але через кілька років був амністований і у 1951 році емігрував у США. Оселився у Клівленді, штат Огайо. Багато працював. З- під його пера вийшли статті військово-історичної тематики, критичні огляди та рецензії. Він зажив собі слави першорядного військового історика. Похований у Нью-Йорку на цвинтарі «Ворота до раю».  Іван – навчався у сільській школі. Згодом у школі мистецького промислу, оскільки з дитинства виявив хист до малярства, мріяв про Краківську академію красних мистецтв, але коштів на навчання хлопець не мав. І він здійснює карколомний проект.

1931 року Іван Курах, маючи в кишені всього 30 злотих, задумав дістатися до Італії, де хотів продовжити навчання. Оскільки грошей вистачало лише на якийсь період харчування, а на проїз поїздом не було, рушив із Львова пішки. Відтак, поки добирався до Праги, розвалилися старенькі черевики. Змушений був зайти до взуттєвого магазину всесвітньо відомої фірми «Баті», щоб придбати щось дешеве. Коли один із службовців дізнався, що український юнак іде пішки до Італії, він дав йому безплатно черевики з умовою, що коли Іван добереться до Рима, звернеться до представництва чеської фірми й передасть лист від нього. Через деякий час Іван дістався до Рима, знайшов офіс представництва фірми «Баті» й передав лист. А далі сталося як у казці. Йому видали чималу суму грошей та нові черевики, а старі забрали. Крім того, влаштували в готель. Вранці наступного дня він побачив себе на шпальтах римських газет, а також окре¬ме фото його черевиків. У тексті відзначалося, що український юнак Іван Курах у цих черевика фірми «Баті» пройшов пішки від Львова до Рима. В знак подяки за таку рекламу продукції, напевно, за дорученням господаря фірми, його представники надали галицькому юнакові можливість пройти курс навчання малярства у Римі, а потім влаштували у відому європейську Академію Брера в Мілані. Тут він вчився, багато малював і виявив непересічний талант.Успішну творчу діяльність Івана Кураха обірвала війна. Воював у складі італійської дивізії «Равенна», яка брала безпосередню участь у бойових діях на Україні. У нього була можливість малювати. Для цього використовував папір з ра¬дянських листівок, які розкидали літаки над бойовими порядками італійців. На чистій стороні він малював портрети солдатів і офіцерів, картини фронтового побуту , тому й привіз із фронту велику кількість робіт. Не маючи олівця, пензля чи фарби, художник малював звичайною палочкою або пальцем, користуючись чорною пастою для взуття. Якраз ця наполегливість, ця мистецька одержимість викликає пошану до Івана, доводять, що і в найгірші часи він був справжнім митцем. Після капітуляції Італії 1943 р. 8-ма італійська армія була відкликана на батьків¬щину, її частини деякий час перебували у Львові, розміщувалися в Цитаделі. Багато італійських вояків були розстріляні німцями. Але йому вдалося вибратися з табору, навідатися додому, по¬бачити батьків. Згодом він повернувся до Італії й після війни активно працював у галузі живопису, брав участь у мистецьких виставках країн Європи та Америці. 1950-х роках він часто бував у США, де мешкав його брат Михайло. Останні роки життя і діяльності нашого видатного земляка Івана Кураха пройшли в Цюриху, де він напружено працював, створив багато картин, які з успіхом демонструвалися на виставках у Нью-Йорку, Парижі, Мюнхені. У 1965р. 23 січня саме у Мюнхені відбулася остання виставка творів митця, що відбулася за його життя. У двох просторих залах музею демонструвався його 51 твір. На полотнах – війна. Сувора зима із сніговіями та рвучким вітром, сіре небо і смуток безмежних степів України, самота, безнадійність і відчай людського горя, врешті останні символи – хрести і хрестики на могилах. Полотна примушують глядача напружено вдивлятися в образи. Кожне творіння має свій окремий зміст і глибину. Виставлені в Мюнхені полотна в більшості відтворені на підставі рисунків, що їх маляр робив у похідній військовій колоні чи у фронтовому окопі. На цій виставці художник зустрівся з послом СРСР в Швейцарії й запропонував йому кілька своїх мистецьких творів для музею у Львові. Деякі із творів митця таки прибули на батьківщину. Іван Курах відійшов у вічність в Швейцарії 18 січня 1968 р.

Історію творять люди. Люди, котрі впродовж десятиліть випромінювали дивну духовну силу нації, яка у давні історичні часи зачарувала світ культурою, величчю, красою. Люди вставали в нерівний бій. І навіть, коли до чисто фізичних тортур додавалися моральні, вони воліли вмерти стоячи, бо не могли жити на колінах. Історія мого містечка – криниця страждань і скарбниця перемог. Адже за роки свого існування, Щирець бачив перемовини князів Володимирка Звенигородського та Ростислава Перемишльського, велику битву між угорсько-польськими і руськими військамиу 1219 році. Тоді місто боронив від ворогів воєвода Скула. Але війська Скули були розбиті. Місце, де поховали вояків назвали Могилою. Ця назва зберігається і понині. Бачило моє рідне місто навали монголо-татар, поляків, героїзм січового стрілецтва. Та найтрагічніші події історії Щирця розгорталися у період Другої світової війни. 1939 рік. Зустрічали радянську владу хлібом-сіллю, а вже через рік-другий стало зрозумілим, яка вона – ця радянська влада: вивозили у Сибір, мордували, нищили найосвіченіших представників нації. Зокрема, червень 1941р. жахом врізався в пам’ять багатьох моїх односельчан. Ось про що вони розповідають. Після того, як Німеччина оголосила війну Радянській Росії, щирчанам і жителям навколишніх сіл повідомили, що іде загальна мобілізація. У райвійськкомат викликали усіх військовозобов’язаних. Декого беріївські поплічники відразу заарештовували і відправляли в ізолятор. А до тих, хто не прибув до району за викликом, енкаведисти висилають наряди для арешту. Арешти у Щирці та навколишніх селах проходили 22-23 червня 1941 року. Арештовували переважно членів „Просвіти”, „неблагонадійних”, що відстоювали українські ідеї. Рідним казали, що беруть їх рити окопи. Жінки простягали своїм чоловікам у вузликах хліб. „Нагодуємо!” – жорстоко відповідали енкаведисти, і виривали вузлики з рук. За два дні заарештували більше 40 чоловік. Зустрічі із арештантами і передачі їм були суворо заборонені. Начальник тодішнього щирецького НКВД Г. Попов приїхав зі Львова із секретної наради, почав перевіряти списки арештантів, окремих людей відпустив додому. Але вже за два дні, 25 червня, прибуває із Пустомит спецгрупа. Її командир одержав наказ заарештувати усіх, кого тільки-но відпустили. У ті дні залишилися живими лише ті, кого через якісь щасливі випадковості не знайшли вдома. А усіх приречених у той же день, 25 червня, з будинку Міллера (він знаходився біля залізниці) під конвоєм вели до стодоли римо-католицького приходства. Тут чоловіки, яких навіть ні в чому не звинуватили, а просто заарештували, чекали на вирок долі. Курилець Стефанія згадує, як до енкаведистів підійшов батько одного із арештантів. Він приніс їм усі сімейні заощадження, і просив відпустити сина додому, а натомість взяти його, адже у сина двоє маленьких дітей, які весь час плакали і кликали:” Тату”. Не погодилися. Їм потрібні молоді і сильні руки. Арештанти будуть рити окопи. Як тільки на землю спустилися сутінки, почалася ліквідація жертв. Дії енкаведистів були відлагоджені, оперативні і… таємні. Спочатку жертвам зв’язували руки і ноги, потім били, пекли розжареним залізом і врешті-решт відбирали життя. Щоб не було чути криків і стогону людей, на подвір’ї стояв і гудів потужний трактор. А рідні нічого не знали. Жінки вірили у те, що їх чоловіків дійсно забрали рити окопи, адже насувалися німці. Та коли протягом кількох днів ніхто із заарештованих не повернувся, почали шукати їх по усіх львівських тюрмах. Нічого. Згодом у село прийшли німці. З підпілля починають виходити члени ОУН.. Ця організація була дуже популярна серед молоді, бо оунівці виступали проти радянського режиму. Члени ОУН. створюють свою поліцію, хочуть дізнатися, де поділися заарештовані 22-23 червня люди. І через кілька днів їх знайшли. Знайшли випадково. На подвір’я римо-католицького приходу заїхали возом. Хотіли завести коней до стайні, та кінь не пішов, став дибки. Почали обстежувати приміщення і знайшли мертвих, понівечених людей, що були покидані в одну яму і присипані на штик лопати землею та прикриті різним сміттям. Щирець ще не бачив такої жорстокості. Кілька днів у місті чулися лише плач та крики. Відкопували мертвих та приводили їх до порядку євреї. Знайшли 25 чоловік, 4- опізнати не змогли. Згодом у Щирець прибули військовий лікар та представники німецької адміністрації. Вони оглянули жертви і дійшли висновку: смерть настала від ударів та кулевих пробоїн по черепу. Усіх загиблих поховали в одній могилі на щирецькому кладовищі.  Сьогодні, мені здається, ми повинні говорити про тих, хто творив наше минуле, залишив у ньому, можливо короткий, але яскравий слід. Сьогодні ми повинні говорити про тих, хто довгий час був несправедливо забутий. Вони просять у нас тільки памяті… Тож пам’ятаймо!.

Р.S. Четверту та п’яту строфи дописали жителі села Сердиця після трагічних подій червня 1941 року у Щирці.

жителів Щирця та навколишніх сіл

1. Бардак Микита, 1920 р.н.
2. Горак Семен, 1919 р.н.
3. Гандучок Семен, 1913 р.н.
4. Гандучок Степан, 1915 р.н.
5. Габалевич Степан, 1917 р.н.
6. Красовський Володимир 1913 р.н.
7. Каута Василь, 1910 р.н.
8. Кузь Іван, 1907 р.н.
9. Кузь Михайло, 1909 р.н.
10. Кузь Семен, 1914 р.н.
11. Кулик Зеновій, 1920 р.н.
12. Лисий Теодор, 1891 р.н.
13. Максимович Іван, 1910 р.н
14. Порембський Станіслав, 1915 р.н.
15. Соха Василь, 1913 р.н.
16. Романів Іван, 1900 р.н.
17. Рибак Петро, 1913 р.н.
18. Тибінка Михайло, 1914 р.н.
19. Тибінка Юрій, 1896 р.н.
20. Тибінка Федір, 1918 р.н.
21. Фітьо Степан, 1912 р.н.
22. Фітьо Григорій, 1906 р.н.
23. Скочиляс Михайло, 1910 р.н.
24. Хомин Михайло, 1913 р.н.
25. Хомин Богдан, 1921 р.н.
26. Чичкевич Іван, 1908 р.н.
27. Шеремета Іван, 1920 р.н.
28. Янківський Михайло, 1920 р.н.
29. Стецьків Петро, 1919 р.н.

Кажуть, що час найліпше лікує рани. Може так воно і є. А, може, просто дуже хочеться, щоб так воно було. На жаль, в реальному житті все виглядає інакше. Звісно, з плином років душевні рани можуть загоїтися, зарубцюватися. Та й візуально це не помітно. Але ніколи не відростуть втрачені  рука чи нога, не стане іншим скалічене тіло.  А скільки таких хлопців повернулося в українські міста і села?  Скільки могил виросло на кладовищах? Їм би творити сім’ї, дітей виховувати…

Тоді вони виконували  священний інтернаціональний обов’язок, були солдатами контингенту Радянських військ в Афганістані. Для афганців вони були і не визволителями, і не загарбниками, а просто – «чужі»…

Михайло Михайлович Попович нині мешкає у Щирці.  Зараз вже пенсіонер. Має скромну доплату до пенсії, яку заробив, та пільги при розрахунках за комунальні послуги.

І мало хто знає, що свого часу йому довелося перейти через афганське пекло. Має кілька медалей, серед яких – «За відвагу». Доля була прихильною до нього, бо на тілі жодної подряпини. А що в душі – те його. Душі ж не видно…

- Навчання проходили у  Новоросійську, – згадує Михайло  Михайлович.

– Були ми всі молодими, практично хлопчаками і не дуже переймалися тим,

що нас чекає попереду. А може багато чого  просто не розуміли.   Отож, якогось страху не було. Принаймні до того часу, доки не побачили все на власні очі, не відчули, як від жаху терпне на тілі шкіра.

- З Новоросійська, по закінченні навчання, нас доставили в Ташкент. Через кілька днів звідти перекинули в провінцію Баглан, де було розташоване наше управління. Довелося нести службу у дорожній командній бригаді. Нашим завданням було супроводжувати колони, чергувати на блокпостах, доставляти   різноманітні  вантажі  у  наші військові підрозділи, а також продовольство афганському населенню.

- Безпосередньо в Афганістані перебував з  1987 по  1989 роки. Довелося бути водієм на різних автомобілях. Вже під кінець служби сів «на броню». До нині не можу забути, як «швидкою» доводилося возити наших хлопців у військовий шпиталь. Молоді понівечені тіла, стогони і прохання помочі. Тоді зрозумів, що будь-якої миті з і мною може статися подібне.

- А могло і не один раз. Якось, за день до нашого виїзду, при супроводі колони з  18 чоловік на базу повернулося  живими  лише четверо.

Решту загинули. За час перебування в Афгані з мого взводу загинуло троє хлопців. Найгірше було те, що там годі було зорієнтуватися, хто насправді твій ворог. Розвозиш по кишлаках їм продукти. Беруть і дякують. На вигляд, ніби у цих людях нічого ворожого. Та за якісь годину-дві  окремі з них стріляють у тебе, ставлять міни на дорозі. Нам у них годі було розібратися. Вони якось живуть по тих кишлаках   кланово, та так і воювали. Одні були  мирніші , інші агресивні, справжні фанати. До нині не можу збагнути,  навіщо  нас там  було  треба. Стільки молодих життів загублено, скільки покалічених донині кляне свою долю і той Афганістан.

Наша бригада залишила Афганістан 6 лютого.  Згодом ми почули по  радіо, що 16 лютого територію Афганістану покинув останній радянський солдат. Врешті сталося…

 Записав В. Василечко