Зі святом, захисники України

Михайло Фітак: «Ворог нас повинен боятися» 

Вже більше 2-ох місяців, як із зони АТО повернувся Михайло Фітак зі Щирця (на світлині). Поступово звикає до мирного життя. Найважче вночі, коли повз хату проїжджає автомобіль і на вибоїнах чути його гуркіт. Тоді миттєво прокидається, зривається на ноги. І лише усвідомивши, що він удома, далеко від передової, знову лягає у ліжко. Не завжди вдається відразу заснути… 

– Це війна. Широкомасштабна. З бойовими діями між Україною – купкою сепаратистів і Росією. Кол и б не загарбник з півночі – ворога давно б розбили, повернули окуповану територію, – розуміючи, говорить Михайло. – Мені трохи дивно, що Європа, світ цього не розуміють. Або вдають, що це внутрішній конфлікт в Україні. Санкції проти Росії можуть бути набагато значиміші, щ об вон а відразу це відчула. Жоден політик із цієї країни не мав би права бувати у Євросоюзі. Заморозити їм рахунки. Вони тоді б самі розправилися зі своїм лідером – Путіним, у якого не все гаразд з головою.

– Як попали на фронт?

– Добровольцем. Це усвідомлення прийшло ще під час Майдану. У певний час воно «варилося» у моїй голові. Оскільки мав патріотичне виховання, яке отримав від батьків – це не давало мені спокою. Як сьогодні пам’ятаю, 1 травня 2015 року. Приїхав у Пустомити, зайшов у райвійськкомат. Та цей день виявився вихідним. Через два дні повторив свої дії. Напевно мені допоміг Бог, попав у добровольчий батальйон «Донбас». Правда, перед тим пройшов вишкіл на Яворівському полігоні.

 – Я ку в ійськову «професію» освоїли?

 – Сапер. Ніколи не думав, що навчуся вправно зай мати ся мінуванням, ставити міни чи навпаки їх знешкоджувати. Нам постійно повторювали, щоб бути уважними в навчанні, потрібно до дрібниць вивчити всі види мін, які є на озброєнні у ворога. Адже мінер у житті помиляється лише раз… Вважаю, що сапери мают ь бу ти к мітл ивими, навіть творчими. Бувало що ворог так маскував міни-розтяжки, що треба було добре подумати, ніж при ступати до їх ліквідації. Бойове навчання також проходив на полігоні Дніпропетровщини. Попавши на Донеччину, нас, насамперед, поступово залучали до розмінування територій, чергування на блокпостах.

– Безпосередньо доводилось відбивати атаки ворога?

– Це війна. Фронт. Щодень лунали гарматні постріли, свистіли кулі. До позицій загарбників у деяких місцях було рукою подати. Наші та ворожі окопи розділяла смуга у 500-600 метрів, а може і менше. Тож щохвилини бійцям треба бути напоготові. До того ж ворожі групи часто намагалися зайти у наш тил і їх треба знешкоджувати. Хоча у саперів свої обов’язки. Під час розмінування дуже втомлювались. Часто доводилося працювати під прикриттям на нейтральній території, перед своїми окопами.

– Як н а бійців вп лива ли Мінські домовленості?

– Командири нам постійно про них нагадували. Часто виникали можливості знищити ворога, але не мож на було стріл яти. Траплялися випадки, відкидали окупантів з їх позицій, просувались вперед, але через три-чотири години поступав наказ повертатися на попереднє місце. Таку позицію бійці усвідомлювали з болем. Траплялися випадки, що у наступі були поранені чи навіть загиблі.

– Доводилося «пережити» вибухи з «градів», важкого озброєння?

– Неодноразово.У перший період ховалися у бліндажах, а вже пізн іше, набравши сь досвіду, розбігалися по окопах. Так було більше шансів вижити. Оскільки ворожі постріли неодноразово влучали у них і одночасно гинуло кілька українських бійців. Часто вибухали снаряди за десятки мет рів від наших редутів. Земля від них аж здригалася, в окремих місцях горіло все навкруги. Відверто, робилося не по собі. Тоді молилися. І просили у Бога допомоги. Без Його ласки на цій війні не виживеш. На війні кожен день як останній…

– Серед ваших товаришів по службі хтось загинув?

– Про це сумно згадувати. Але були «двохсоті». Ще годину-дві тому ти з цією людиною розмовляв, снідав чи обідав, а сліпа куля чи осколок забрали йому життя. Це дуже тривожні миттєвості. Таких побратимів ніколи не забудеш.

– На війні часто страшно буває…

– У перші дні страх тебе не покидає. Та з часом ти починаєш все усвідомлювати, контролювати ситуацію. Страх треба якнайшвидше перебороти, навчитися ним керувати. Інакше виникне паніка, а це найгірше у складній ситуації.

– Коли дізналися, що незабаром мобілізація, як сприйняли цю новину?

 – Днів до дембелю не рахував. Просто довше тягнеться час. Розумів, що може виникнути загострення і треба буде продовжити службу. На війні непередбачувані ситуації. Відверто скажу, непросто було залишати бойових побрати мів, з яки ми відбивав атаки ворога, знешкоджував мінні поля, стояв у дозорі. За цей час зійшлися, з багатьма подру живс я, стали як брат и. Зараз досить часто до них дзвоню.

– Як проходить окліматизація?

– Потрохи звикаю. Допомагає сім’я. Поряд с тадіон – час то відвідую футбольні поєдинки. А ще якось по-іншому почав дивитися на лелеки, гніздо яких знаходить ся н а ел ектричному ст овпі по су сідс тву з хатою. Клекотіння бузьків додає бадьорості. Вж е й двійк о молод их птахів роблять перші вильоти. Приємно за ними спостерігати. І сон стає міцнішим.

 – Чим займаєтеся вдома?

– Є невеличка господарка, город. Роботи на полі завжди вдосталь. А ще накопичилось чимало побутових справ.

– На вашу думку, чи швидко завершиться ця війна?

– Поки не бачу таких передумов. Російські загарбники завозять на Донбас все більше техніки, боєприпасів. Українській армії потрібно бути напоготові до їх підступних дій і на кожен постріл давати рішучу відповідь. Ми захищаємо свою землю. Ворог нас повинен боятися. І не такий він вже й сильний.

– Яке ставлення місцевого населення до української армії?

– Патріотів менше. Їх зомбує російське радіо, телебачення. Ди вно, ал е наша пропаган да майже відсутня. З ними треба зуст річатис ь, вес ти розмови, розповідати правду про війну. Коли випадала вільна година – вели з ними діалог. І було видно, що поступова позиція у багатьох змінювалася. Вони стали нам довіряти, запитували про Львів, цікавилися ким працюємо, чим займаємося. На обличчях з’являлася посмішка, зникала ворожнечість.

– Що говорите друзям, які залишилися на передовій?

– Тримайтеся. Бережіть себе. Нехай вас Всевишній береже. А там без Бога ані до порога.

– Ви промовились, що стали дідусем?

– Це сталося, коли знаходився ще на Донбасі. Донька зараз проживає на Одещині. Готуємося з дружиною її відвідати. Поносити на руках онучку. І навіть трохи відпочити. На світлині: Михайло Фітак (справа) з побратимами.

Р.Скочиляс