Вічна вам пам’ять, вічна вам слава.

26 червня сумна дата для щирчан та жителів багатьох навколишніх сіл. Сімдесят років тому у цей день енкаведисти. відступаючи, у стайні, стодолі римокатолицького приходу в страшних муках замордували двадцять шість чоловіків у віці від двадцяти до п’ятдесяти років. Це місце у містечку називають місцем скорботи і печалі, трагізму і ридання, плачу. Сьогодні на цьому подвір’ї стоїть капличка, залізний хрест, замість старих будівель збудовано і відкрито Музей пам’яті жертв сталінських репресій». Щороку “Щирецька трагедія» збирає сотні людей, які приходять поклонитися українським мученикам.

 Багатолюдною було і минула неділі, яка припала якраз на 26 червня (на світлинах). Священик Щирецької УГКЦ Іван Курилець разом з отцем Юрієм Лукачиком відлравили Літургію. На панахиду з великою гірляндою підійшли ще вірні з церкви Різдва Пресвятої Богородиці на чолі з парохом Андрієм Афтанасом. Пом’янути героїв прибули заступник голови райради Іван Мудрий, депутати обласної ради – Ярослав Мудрий, районної ради – Андрій Кваснікевич. Володимир Дейнека, селищний голова Михайло Бродич, начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації Василь Салагай, хор «Повстанець». Роман Пітула з сім’єю, батько якого був священиком у Щирці з 1935 – по 1950 роки, родичі закатованих
– Подай. Господи, спочилим рабам вічний спокій, – правлять священики і називають імена загиблих
- Як ви умирали.
Вам дзвони не грали.
Ніхто не заплакав за вами.
Лиш в чистому полі
Гриміли гармати.
А зорі вмивались сльозами, – хор тужливо виконує пісню, яку
багато зі сльозами на очах підтримують усі присутні.

Великомучениками української історії називала замордованих людей директор музею Надія Кривченко, яка доклала багато зусиль для його створення і для проведення цієї сумної події.
Вчительці Щирецької СШ №1 Марії Пасіцькій говорити було важко. Її сім’я пережила подібну трагедію. Дідусь переніс такі ж катування, але у Самбірській тюрмі. Доля змилосердилась, етапом був відправлений на Воркуту, був уже в морзі та вижив…
– Гуркіт трактора, смерть закатованих, що творилося на подвір’ї, не забути, – відзначала Марія Степанівна – Енкаведисти хотіли знищити генофонд українського народу, щоб у нього не було майбутнього.
Цікавою була промова отця Андрія Афтанаса. Йому вдалося розшукати часопис «Українське слово» за 1941 рік. який тоді виходив у Києві і редагував Іван Рогач. Саме в одному з його номерів тоді була надрукована стаття, в якій розповідалося про страшні червневі події у Щирці. Автор – молодий лейтенант караульної служби, яку проходив у військовому інженерному гарнізоні в Щирці. Він пережив цю трагедію. Все записав у щоденнику, а пізніше, як патріот України, все це описав на шпальтах газети.
«З трудом опанувавши себе, – читав уривки статті отець Афтанас, – я спитав головного, скільки мають розстріляти. Одержав відповідь – 26. Я пішов до казарми. Спати в цю ніч не довелося. Картина баченого і пережитого наповнила голову роями думок. Ду-мав, думав і думав. Моя душа чула ту пролиту кров. В думках росло і було переконання: Україна, моя Батьківщина в яку стріляли цілі століття».
Увечері коли настав час караулу цей молодий чоловік чув гуркіт машини, який приводив жах навіть військову частину. І він з цікавості, одягнувши форму, підійшов до подвір’я. Назустріч йому вийшов невисокий чоловік, запитав, хто йде?
Він зрозумів, що це головний. Той відповів, що стривожений гулом і військові хочуть знати, що діється. Тоді енкаведист підкликав і каже: «А чи не зміг би допомогти своїми бійцями виносити тіла.»
Коли зайшли на подвір’я і ступили у приміщення, якраз зайшло дві пари людей: двоє військових тримали за комір двоє молодих хлопців, штовхнули у приміщення і з нагану вистрілили в голову. Один з них почав хрипіти. А той, що у чорному одязі, каже: «..Живуча скотина». І дострілив його.» Побачене жахнуло лейтенанта.
– Стаття цінна тим, – наголосив отець. що і серед тих, хто тримав зброю, були люди і патріоти, які записали побачене.
Священик закликав людей бути патріотами, зібраними і дружними, передавати цю історіо дітям і внукам, ветеранам писати спогади, щоб можна було це колись почитати з також вчити тих, хто сумнівається, хто заплутався у житті. Молитися за тих, хто віддав життя за Україну.
– Сьогодні сумна подія, – відзначав Ярослав Мудрий. – Ця катівня – це історія Щирця, України. Це стежка до вівтаря свободи. – Ми продовжимо справу цих безневинно замордованих хлопців. – запевнив Андрій Кваснікевич – Докладемо зусиль для розбудови України.
Хвилюючим, зі сльозами на очах, був виступ Лесі Штангрет-Сметани з Полянки. Її батько був серед в’язнів цієї катівні у ці червневі дні. З Божою допомогою йому вдалося втекти. Деякий час довелося переховуватись у річці, а потім забіг до однієї з хат, де його зігріли й нагодували. Навіть переодягнули у жіночий одяг. І він без затримок добрався додому.
– Двадцять шість мучеників полягли за Україну, – промовляв отець Іван, – віддали своє життя за нинішній мир, правду, свободу. Вони не стріляли і не вбивали. Ми повинні пам’ятати їх і часто приходити на це подвір’я. Кров мучеників – це насіння України. Про їх загибель нашими устами маємо розповідати про це дітям.

На завершення Михайло Бродич подякував організаторам за про ведений реквієм і закликав не забувати героїв і любити Україну.

 Р.Скочиляс