7255 Переглядів
Таким нам запам’ятається Тарас Кончевич…
З шкільних літ лікував все живе – голубу зі зламаною ніжкою ставив бандаж, доки не зрослася, вліз собаці у тіло кліщ – тут Тарас допомагає, витягує. Живність це відчувала і довіряла йому. Вирощував тато Григор кури – тільки до Тараса вони йшли на руки, коли потрібно було їх ловити на нічліг.
А з індиками Тарас розмовляв за допомогою сопілки. Грає Тарас на сопілці (це був його другий інструмент після скрипки при навчанні у музичній школі), а індики йому підспівують своїм ґелґотанням. Кумедно це виглядало і чимось дуже нагадувало уривок з казки Г-Х. Андерсена “Зачарований хлопчик”, де хлопчик Нільс за допомогою дудочки вивів з міста злих щурів.
Слідуючи своєму внутрішньому покликанню, після закінчення середньої школи, поступив навчатись на стоматологію до Львівського національного медичного університету.
Став відмінним стоматологом. Працював у Щирці, Семенівці, Оброшино зубним лікарем. Згодом був призначений головним лікарем Звенигородської лікарні.
Після того, як на Донбасі АТО перетворилася (під час Іловайска) у повноцінну, але скриту підлими циніками з московського кремля війну, Тарас пішов добровільно на службу. Підготовку проходив у Раківці.
В чині капітана був призначений начальником медичної служби 7-го батальйону Національної гвардії. І тут, під час навчань на полігоні, Тарас знаходить можливості для допомоги призваним на службу хлопцям. Зібравши своїх небайдужих друзів-стоматологів, він полікував зуби усім, кому це було потрібно.
Всі наші хлопці на війні мають свої псевдо (як це нагадує воїнів УПА!). За Тарасом прилипло псевдо “Дантист”, “Стоматолог”. Як завжди, народ називає влучно.
Йому не потрібен був автомат, він ішов не стріляти, а допомагати. Якось в розмові Тарас похвалився, що у них в Раківці були стрільби з автомата Калашникова, і він ні разу не попав у мішень.
Автомат він міг забути, як не потрібну річ, у їдальні, а потім повертатись і шукати. Одягав автомат на себе, коли ставав до фотографії.
Зате на його сумці завжди яскраво червонів медичний хрест. Багато хто з медиків затирали ці хрести, бо це було відмінною мішенню для снайперів. За словами бойових товаришів Тараса, снайпери перш за все полювали за командирами та за медиками. Але Тарас навпаки не маскувався, а говорив: – “Хай бачать курви, що то лікар”.
Бронежилет та каску, що надала йому щирецька громада, він одягав тільки на огляди, які проводило військове начальство. Бронежилет, як правило, перед вдяганням перевіряють (прострілюють). Тарасу, звичайно, цього не було потрібно. Для надання допомоги пораненим всі ці речі тільки будуть заважати. І, як потім виявилось, у той фатальний момент все це було зайве. Його життя ці обладунки не врятували б.
Високий, не складний, він вміло витягував поранених наших бійців разом зі своїм побратимом, батальйонним фельдшером Олександром Савенковим з-під вогню, надавав медичну допомогу та відправляв на подальше лікування. Про жахливу роботу на фронті Тарас розповідав мало. Проте жалів свого вірного друга-собаку (німецьку вівчарку “Бугая”). Він спочатку було взяв пса з собою, та потім відправив додому, півжартома повторюючи, що його треба комісувати, бо собача психіка не витримує побаченого. А що говорити про людську?..
Виконуючи накази командирів, він також був безвідмовним у наданні медичної допомоги всім, хто того потребував. Мало хто знає, що Тарас побував у багатьох гарячих точках протистояння. Разом із волонтерами-медиками швидкої допомоги групи “Хотабич” Тарас допомагав пораненим українським бійцям у Донецькому аеропорту, Пєсках, 29-ому, 31-ому блокпостах, під Дебальцево. Він запам’ятовувався усім, з ким його зводила доля, перш за все – професійністю і обов’язковістю. Після того, як 9-го лютого з ним обірвався зв’язок, і проводились пошуки, багато хто з медиків та волонтерів швидких допомог згадували добрим словом Тараса і допомагали в пошуках.
А у визволенні Тараса, вже загиблого, з рук ворога потрібно завдячувати його однобатальйонникам, яким він встиг полюбитись за неповні півроку. Вони знайшли спосіб…
За Тараса та ще трьох загиблих медиків бандити зажадали живого полоненого полковника ФСБ РФ, якого чотири місяці утримували в полоні хлопці з батальйону “Донбас”.
Пізно ввечері, 24 лютого, стоячи на колінах, із запаленими свічками, Тараса Кончевича зустрів рідний Щирець.
Слова, з якими Тарас ішов на АТО, збулися: “Душа – Богові, тіло – землі, а слава і честь – собі”.
Як Україні не вистачатиме таких Бойових Лікарів, як Тарас!..
Як людям не вистачатиме таких Мирних Лікарів, як Тарас!..
Як усім просто не вистачатиме ТАРАСА!..
СЛАВА ГЕРОЮ!!!
Записано зі слів сусідів, рідних, бойових побратимів.
Біографічна довідка:
Кончевич Тарас Григорович народився 29 жовтня 1979 року в селищі Щирець Пустомитівського району Львівської області.
В 1985 році пішов у перший клас Щирецької середньої школи №1.
Після закінчення школи у 1995 році вступив до Львівського медичного університету.
З 2001 року працював лікарем-стоматологом на теренах Пустомитівщини.
9-го лютого 2015 року загинув, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Логвинове на трасі Дебальцеве – Артемівськ на Донеччині.
Похований 25 лютого 2015 року на Алеї почесних поховань Личаківського цвинтаря у місті Львові.
Here is the Music Player. You need to installl flash player to show this cool thing!
Фотографії похорону (галерея)
Володимир Попович
Поширте та додайте в закладки
Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіонализм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
40 днів
Знову бойові побратими Тараса разом з його батьками, рідними, щирецькою громадою на спільній Літургії, поминальному обіді та на могилі Тараса. Теплі слова, спогади…
Він хотів бути разом зі своїми хлопцями. Так і вийшло – похований разом з іншими Героями-львів’янами на Алеї почесних поховань. Похований поруч з волонтерами-медиками “Кавказом” (Василем Задорожним) та “Кощеєм” (Дмитром Лагуновим). Він був поруч з ними в останню хвилину свого життя. Незважаючи на смертельну небезпеку, він вибіг з медичного БТРа, щоб допомогти хлопцям, які їхали попереду на джипі та підірвались на фугасі. Двом бійцям з незначними пошкодженнями надав першу допомогу, направив їх в сторону БТРа. Важко пораненому “Кощею” – обезболююче. “Кавказа”, якому відірвало обидві ноги, намагався відтягнути в більш безпечне місце. В цей момент і застала Тараса неперебірлива смерть….
Таким його застала і камера оператора російської “Комсомольской правды” вже тиждень потому, коли обстріли траси Дебальцево – Артемівськ (населений пункт Логвиново) вже вщухли (“Прах войны-дорога смерти”).
Героям Слава!!!