Лебедина любов.

 Секрет подружнього щастя сім’ї Поповичів

Їй було сімнадцять, коли потрапила із далекої Житомирщини у Щирець. Як каже пані Антоніна, знала, що знайде тут свою долю. Так і сталося! З молодим парубком Іваном познайомилася, коли гуляла з подругами. Залицявся він до неї два роки, а тоді й весілля відгуляли. Повінчав їх отець Стахурський у храмі Пресвятої Трійці. Це був 1958 рік. Святкували скромно, запросили рідних та сусідів. А через рік у їхньому домі з’явилася донечка Оля. А в 1963 році-син Володя. Отак і смакувала сім’я Поповичів подружнім життям: будували хату, ростили дітей, працювали. Разом уже 54 роки. Вже й внуки повиростали. Найстаршому Олегу – 28 років, а ще є Галя, Христина та Яринка.

Іван Олексійович народився у Щирці, тут вчився у школі. В його мами було три сини і три дочки. Себе називає «мізинчиком», бо народився останнім. Найстаршого брата Григорія у 1942 році німці забрали на роботу в Німеччину. У 45-му його не стало. Ще один загинув на фронті у Польщі. А сестри Ганна, Ольга і Софія так і жили в Щирці. Сімнадцятирічним юнаком пішов працювати на завод «Склоприлад». Був видувальником найвищого розряду і виконував найскладніші замовлення. За час своєї роботи впровадив у виробництво понад 25 видів скловиробів. Очолював одну з найкращих бригад видувальників. Пропрацював 33 роки. За нелегку працю був нагороджений орденом Червоного прапора, тоді -почесна нагорода Батьківщини. Має і багато інших відзнак, проте не хизується ними. Коли спитала про роботу, у відповідь почула: «Добра робота тим, що і влітку, і взимку було на ній тепло – вигрівся я».

Пані Тоня пропрацювала нянею у Щирецькому дитячому садку №1 з 1957 до 1993 року. Пригадує, що спочатку були важкі часи: їм приносили тримісячних дітей (тоді декрет у жінок тривав 60 днів). Садочок був переповнений, а оскільки дітки були різного віку, то й доглядати за кожним доводилося по-особливому. Навряд чи працю пані Антоніни можна назвати роботою, швидше -покликанням, бо закохана у дітей до безмежності. І навіть сьогодні мріє повернутися у рідний садок. Кожної ночі ходить його коридорами, годує малят, бавиться з ними у своїх снах. Її Оля та Володя теж відвідували садок. Як пригадує пані Тоня, дисципліна була сувора: «Тоді до персоналу були високі вимоги, мої діти не мали права називати мене мамою. Як і інші, звали: «Тьотя Тоня». Бувало, знімаю халат, збираюсь додому, а вони питаються: «Чи можна вас вже мамою називати?». – Я їм казала: «Коли я в халаті, то я для всіх – тьотя і для вас – тьотя!». Іноді вона зривала у садку груші і приносила малечі, а ті безмежно тішилися. Плекала, як рідних! Траплялося таке, що якесь дитинча й на ніч додому доводилося забирати, та вона тому тільки рада була.
Подружжя Поповичів, ніби пара лебедів, які до кінця життя тримаються разом. Вони навіть хворіють в один час, сміючись, зауважила пані Антоніна. Сьогодні обоє на пенсії. Живуть з дочкою, зятем та онуками. Збудувати сімейний храм допомогло те, що годилися, слухали одне одного. Він завжди заступався за неї, боронив її, а вона вміла підтримати, була поступлива. Ось такий простий секрет їхнього подружнього щастя!

Оксана Андрущак