1488 Переглядів
Вояк УПА – Стефанія Гаврилів
З нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці та 73-ї річниці створення Української Повстанської Армії, хочемо привітати усіх ветеранів УПА Пустомитівського району та висловити подяку за їх героїзм та жертовність.
Попри таке величне, усім нам відоме свято, ми відвідали одну із вояків УПА – 83 літню Стефанію Гаврилів, яка проживає у смт Щирець.
Запитавши у пані Стефанії про її життя у роки існування УПА, то жінка з смутком у серці і слізьми на очах згадує ці важкі часи своєї долі та молить Бога, щоб не дав українському народу ще раз пережити і зазнати того, чого зазнав у 30-40-х роках минулого століття.
– Дитинство моє, – каже пані Стефанія, – було аж ніяк не втішним, бо як такого дитинства ми і не знали й уявити собі не могли. Батьки мої були простими людьми, які боролися за наш народ, за нашу незалежність.
У 1945 р. мого батька засудили за його вірність і відданість своєму народові. Пізніше відправили в колонію, де посилили його разом із монахами та священиками. Довго вони там не перебували, бо померли з голоду. Знаєте, у той час страшно морили голодом, особливо тих, хто мав певні задуми щодо радянської влади.
З великим болем згадує двох братів, смерть яких була жорстокою і невинною. Старшого брата Михайла, який був організатором ОУН, поранили в с. Гуменець. А молодшого – Володимира, який навчався у духовній семінарії, наживо закололи у селі в Карпатах. Також розповідає пані Стефанія, що мала і сестру Ганну, 1925 року народження, була зв’язковою, усіма силами допомагала хлопцям УПА.
Нелегким був і 1947р., саме в цьому році багато українців було відправлено до Сибіру на тяжку працю. Там в основному проживали німці і греки, сибірівців там майже не було. Трохи пізніше працювала в Новосибірську у радгоспі. Праця була не з легких.
У 1949р одружилася, чоловік родом був із с. Піски. В 1950 народилася дочка. Життя було складним і непростим. Чоловік 8 разів хворів на інсульт.
І так помаленько життя проходило. Якийсь період було легше, якийсь тяжче. Виживали як могли.
Коли приїхала вже у Щирець, то певний час працювала на місцевому заводі. Вважаюсь ветераном УПА, учасником війни. Маю 3 дочки, 8 внуків та 5 правнуків. Ніхто не забуває про стареньку маму, бабусю та прабабусю. Часто відвідують як рідні, так і місцеві, також маю подруг з якими часто спілкуюся по телефону.
Кожного року, 14 жовтня, вітати із святом приходять учні із місцевих шкіл, що є дуже приємно для мене. Загалом нарікати немаю на що. Але прожиті роки даються в знаки, здоров’я вже не те.
– Чи вірили ви, пані Стефаніє, в роки Радянського Союзу, що Україна все – таки стане незалежною?
– Звичайно, так. Ми в цьому й не сумнівалися. Це була одна із найперших наших мрій, ми робили усе можливе, щоб дійти до незалежності нашої держави. Ми боролися за майбутнє нашої країни, за її волю і свободу.
– З вашого погляду, чим відрізняється боротьба за Україну в час Вашої молодості та нині?
– Зараз зовсім інші обставини. Ми маємо українську державу, хоча до влади прийшли люди, не всі достойні цього. Зараз іде боротьба політична і історична. За нинішніх умов треба чинити так, щоб слово було сильнішим зброї. І маємо здолати російських найманців, які намагаються захопити український Донбас.
І. Бобиляк
Поширте та додайте в закладки
Напишіть відгук